Батько Андрія Парубія: "Боротьба за справжню Україну тільки починається"

Версия для печати

У підліткові роки, у 80-ті, Андрій Парубій створив підпільну антирадянську організацію "Спадщина", яка базувалася на прикладі та ідеології УПА. Для нього це стало стартовою точкою, після якої були мітинги, вишколи в Карпатах, затримання та побої міліції, два Майдани, кар'єра в політиці та погрози. Його вбили "на своїй землі, у своєму місті, біля свого дому".

Про повстанське коріння Андрія Парубія, як вдалося відстояти пам'ятник Шевченку у Львові, як члени "Спадщини" готувалися до підпільної війни в Карпатах та смертний вирок з Москви — його батько Володимир Парубій розповів Суспільне Львів. Далі — пряма мова.

"Наша родина брала участь у всіх етапах визвольних змагань"

Мабуть, Андрій вдався вдачею своєю у мого батька, бо батько теж все життя був воїном. Не тільки тому, що він воював ще з Коновальцем в 1917 році, потім в Галицькій армії від початку до кінця, був поранений, концтабір. Так виховав своїх синів. Було сім синів, три дочки. Я останній, наймолодший в родині.

Два брати були в УПА, пройшли теж від перших до останніх днів, ну і, відповідно, були в російських концтаборах, але ніхто з них не зламався, не відступив. І десь то, мабуть, передалася йому та ментальність. Андрію найбільше передалася, бо батько був незламний і Андрій змалку так само.

Андрій ще тільки почав в школу ходити, але вже мав тверді переконання, вдача тверда була. Він був дуже справедливий, ніколи не плакав, був мужній дуже змалку і безстрашний. Він нічого не боявся. Не раз мене це вводило в шок, коли він вилазив на дев'ятий поверх, сперечався з ровесниками, ставав на краю карниза і "ластівку" робив. Всі перелякані прибігали до мене, а він не боявся.

Читайте також:  Вбивство Андрія Парубія та корисні ідіоти на службі Кремля

Любив історію, читав багато, захоплювався Джеком Лондоном і всі 12 томів, у мене була бібліотека, всі прочитав. Він любив Гемінґвея, але найулюбленішим був Джек Лондон. Він любив бойові сильні речі, бо він сам таким був. Він в душі був воїном.

Національні ідеї він найбільше, мабуть, все-таки взяв від мого батька. Батько хворів. Він приїжджав часто в село, слухав розповіді його про бойове минуле. Тобто родина брала участь на всіх етапах наших визвольних змагань. І участь не просто пасивну, а активну.

батько Андрія Парубія

Підпільна організація "Спадщина"

Коли тільки почалися розмови про перебудову, 85-й рік, але вже десь трошки полегшення політичні, Андрій підпільно створює першу в Україні антирадянську організацію молодіжну — "Спадщина". Спочатку навіть і мені не казав, хоч мені все розказував.

Він ночами сидів, вивчав тактику УПА. Йому було 15 років, коли він почав створювати цю організацію, абсолютно за прикладом УПА: поділ, рої, чота. І так він робив на Майдані потім.

"Рух" виник через декілька років, але його організація вже діяла. Вони робили акції, коли ще ніхто нічого не робив. На початках вони відзначали і Шевченківські свята, бойові такі вірші Шевченка читали.

Я запам'ятав, що після одного з Шевченківських вечорів вони пішли на Клумбу, ще не було пам'ятника Шевченку, але були дискусії: обком партії хотів біля Галицького базару поставити пам'ятник, а громадськість вимагала тут, в центрі. Тоді Стельмах ще написав вірш відомий "Пам'ятник", що тут має стояти Шевченко. Йому забороняли після цього друкуватися.

Після цього вечора вони всі пішли на це місце, а там охороняла міліція, щоб там люди не збиралися. Але в той момент, якраз десь вони відійшли, видно, на каву. Андрій читає цей вірш "Пам'ятник" і тут біжить міліція. Що мене тоді вразило, звідкись взялись люди, просто перехожі. Всі оточили його і тих його хлопців і спинами закрили міліцію. І він дочитав до кінця той вірш і тоді вони в бік готелю пішли всі разом, він і його хлопці. І після цього там почався той справді постійний щоденний мітинг на тому місці з вимогою поставити тут пам'ятник Шевченкові. І так і сталося.

Читайте також: Андрій Парубій - ворог рашистів без охорони: ключові періоди публічного життя політика, нащадка бійців УПА

Андрій Парубій під час вишколу Об'єднання Української Молоді «Спадщина» в Карпатах / фото Ореста Круковського

Коли ми створювали "Рух", вони були нашою опорою, бо в них вже була організація, і були хлопці підібрані всі такі бойові, патріотичні. І навіть коли ми проводили конференцію в Пороховій вежі, я їх поставив, бо боялися, що ввірветься КГБ і нас там порозганяють. Ми закрилися і вони цілий день стояли під дощем і дали можливість нам провести перші всеукраїнські збори "Руху". І там ми створили керівництво, провід. Усі наші дії, всі наші мітинги, не обходились без них.

Тобто він з молодих років, десь з 15 років, вже включився в ту антибільшовицьку боротьбу, в продовження тої справи, яку не встигли, не змогли довести ні його дідо, ні його дядьки, мої старші брати. Вони пройшли фронти, концтабори і вижили. А Андрій в незалежній Україні, в омріяній Україні, біля дому, не в концтаборі...

Андрій був дуже талановитий, здібний. Письменником він міг бути чудовим. Він видав книжку тільки про перший Майдан, невелика. Він був комендантом і першого, і другого Майдану. Другий був серйозніший, небезпечніший. Я йому казав: "Пиши". Так само книжку можна було створити. Він казав: "Нема часу зараз, але колись на пенсії напишу". Колись не буває.

Андрій Парубій під час вишколу Об'єднання Української Молоді «Спадщина» в Карпатах / фото Ореста Круковського

З тюрми — на сесію обласної ради

Шлях до депутатства був не такий простий, що там зібралось кілька мітингів. Вже коли ми створили "Рух", всі влилися в "Рух", ми спільно боролися. Він і його хлопці були завжди в перших рядах. Їх били, ясно, тих, що в перших рядах.

Не раз було так. Але от один раз був на моїх очах, коли біля обкому партії був мітинг. Якраз депутатів обирали в Союзний парламент. Дозволений. Ну вони прийшли. Але там під'їхала машина, вони мали списки і хапали молодих хлопців-активістів. І я знав, що він десь там є, бо з всіх вулиць вони оточили — міліція, ОМОНівці. Я вийшов туди до тої машини. Журналістська звичка — підняв комір, нібито я їхній, і сміливо йду, мене пропустили.

В машині його нема, і я вже не йшов звідти, а чекав, бо я знав, що без нього не обійдеться. І дійсно, через деякий час там, де зараз пам'ятник Чорноволу, там такі сходинки, когось ведуть.

Я не бачив, бачив тільки капелюх, і двоє ведуть і б'ють його по шиї. Він втрачає свідомість, коли піднялися, падає і вони починають його бити. Бити немилосердно. Ну, тоді поламали йому ребра, відбили нирки, хребет поруйнували йому. Я підбіг, якби я не підбіг, вони б його добили. Били і в голову, ясно. Коли підбіг, кинувся на них. Ще збіглися і на мене, били і мене, але я не впав. Я просив тільки їх: беріть нас, машина стоїть. Ну і тоді його на руках, він же не міг сам йти, а я сам йшов, нас — в машину і на Мартовича, в міліцію. І там ще його били.

Таких сутичок і арештів в нього було дуже багато. І навіть, коли вже пройшов в депутати обласної ради, він вийшов в другий тур, бо перший секретар райкому партії був його опонент, і міліція його і його хлопців арештувала і він сидів в тюрмі. І коли ми перемогли на виборах, вони побачили: все, повна перемога. Хлопці розказували, що приходять в камеру, він в камері сидів: "Парубій, вас чекають на сесії. Сесія почалась обласної ради". І він просто з тюрми приходить на сесію. І навіть тоді він дуже успішно працював над законами і, залишаючись керівником молодіжної організації, не припиняв боротьби.

Читайте також: 36 годин, вісім пострілів і один кур'єр: нові деталі у справі вбивства Парубія

ГКЧП і підготовка до підпільної війни в Карпатах

Андрій організував табори в Карпатах по зразку УПА, навіть поділ той був, ідеологія, порядок денний. Коли почалось ГКЧП, всі приїхали молодші, бо були старші, середні і молодші, а його нема. Ми тут у Львові в паніці. Ми — до влади, кажемо, треба щось зробити. Влада теж перелякана вся була.

Ми ж не знали, чим закінчиться. Хто знав, що з'явиться такий Єльцин. А виглядало, що то вже назавжди. А їх немає. Але, слава Богу, через декілька днів закінчується ГКЧП. Я їду в той табір, де вони були, бо я знав там. Вони вернулися. І питаю, чому вони не приїжджали? Вони, хоч були хлопчиками, знали історію, ну і знали ж розповіді наших батьків, братів, ну і я знав, що москалі не відступлять.

І вони там в Карпатах робили вишколи військові, але готувалися до війни. Десь там знайшли якусь таку ущелину глибоку, що там як холодильник, холодно внизу. Вони там склали продукти на випадок війни, прапор синьо-жовтий, зброю десь знайшли таку примітивну, і там тримали, бо там тільки можна було спуститися мотузом, якось вони спускались. От коли почалось ГКЧП, вони дітей відпустили, самі витягують прапор синьо-жовтий, ідуть по селах і піднімають з піснями повстанськими людей. От вони йшли три дні по селах.

Всі ми були навіть у Львові паралізовані невідомістю і страхом. Єдина знову ж в Україні то його "Спадщина" почала в ті дні ГКЧП боротьбу і піднімати людей. Вони планували партизанську війну в Карпатах.

Після ГКЧП ми невдовзі проголосили незалежність. Ну і ми всі були захоплені, що нарешті закінчили з тим, з тою системою більшовицькою, з тим становищем всіх нас, рабським становищем. І вже ми будемо жити щасливо, радісно. І не враховували, що в більшості людей в головах залишався совок.

Андрій, йому було тоді 17, він каже: "Боротьба не припинилася. Боротьба за справжню Україну тільки починається". Потім я не раз згадував його пророчі слова. Мій син молодший від мене набагато, як він міг передбачити? Я теж був в ейфорії, як ми всі, то було таке для нас раптове після тої небезпеки ГКЧП і раптом — незалежна Україна. Здавалось, збулися всі наші мрії. Він теж був за це і був теж щасливий, але він сказав "Ми тільки починаємо". І я потім часто згадував його слова.

"Закон про мову дорівнював Конституції по значимості"

Здається по його зовнішній біографії, що все гладко йшло від посади до посади, там він заступник голови обласної ради, потім — Верховна рада. Були різні ситуації, але він ніколи не відступав від своїх принципів у найтяжчі хвилини.

На Майдані не раз його там били. Але він там був обережнішим. Потім мені розказував, що міняли щодня житло, він був комендантом, щоб його не спіймали й не вбили. Після першого Майдану він — національний герой, пишуть газети, фільми, на телебаченні показують.

Тут він був заступником голови обласної ради. Він покинув роботу і пішов на Майдан. Там недовго був перший Майдан, два тижні. Вернувся і йому там обіцяли, що буде головою, все інше. Але ті, що не були на Майдані, захотіли влади. І його взагалі вже усувають навіть з тої посади, на якій він був. І рік, куди він не піде, хлопці дзвонять: "Ні, не брати його". Боялись його популярності, а вони ні дня не були на Майдані. Але він ніде не жалівся, нікому.

Було багато ситуацій просто незбагненних. Нині ці люди — його теж друзі і послідовники, а колись вони його просто залишали без шматка хліба, грубо кажучи. Вони ж хотіли бути всі начальниками, на Майдан вони не хотіли їхати, ризикувати життям. Але він ніколи не ображався, не просив.

Коли він був головою ВРУ, він приймав унікальні закони: про декомунізацію, про мову, як-от всі говорять політологи, що закон про мову, який він пробив, навіть не маючи більшості, він дорівнював Конституції по значимості.

Депутат шести скликань Михайло Косів сказав мені одного разу, що вперше бачив голову, який, не маючи більшості, приймав такі закони проукраїнські, які би жодна більшість не прийняла. Він казав: "Я дивуюся, як він міг переконувати їх?" Він деколи ставив на голосування по декілька разів, його за це критикували. Але він коли бачив, що необхідно той закон, бо інколи і свої казали, що вибори наближаються, може не варто, він казав: "Я знаю, якщо ми нині не приймемо його, потім вже ніхто не прийме його".

Читайте також: На що розраховує Росія вбивши Парубія

В Москві йому оголосили смертний вирок

Останні дні я багато аналізував, і він всюди був першим. Перше створення організації, перша боротьба, перший був на всіх наших заходах, там його першого найбільше били, калічили, але він ніколи не відступав від своєї ідеї. Міг бути великим вченим чи письменником, але він від всього відмовився. Він закінчив аспірантуру, прекрасна була в нього дисертація, я її читав. Від всього відмовився, пішов у ту боротьбу, де він мав тільки побиття і приниження.

Він жив своїми ідеями і це було для нього вище всього, але в нього був дух дійсно воїна. В усіх ситуаціях він ніколи не відступав, не падав духом у найтяжчих ситуаціях. У зв'язку з цим часто спливають в пам'яті слова відомої пісні Степана Гіги: "Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну. Певно, в цьому і є та найважча провина моя".

Він був не тільки мій син. Це я давно зрозумів. Він не жив там для родини. Він жив для України. І для нього його сім'я — то вся Україна. Він був готовий на Майдані, скільки його арештовували і били, він ніколи, кажу, не виступав, бо для нього була найвища цінність — Україна. І за неї він був готовий йти на все.

Коли йому в Москві, ну там було ряд людей, оголосили смертний вирок, він не просився. Там було декілька людей, але він на першому місці стояв. Потім цей папір пішов в інтернет. Нікому навіть не прийшло в голову, що це може реальність бути. Наскільки це нереально. Людина нікого не вбивала, закони приймав.

І після того вироку я його попереджав: "Андрій, бережися. Бережися, Андрій". Він не хотів боятися. Каже: "Я на своїй землі". І так на своїй землі, в своєму місті, біля свого дому...

Бути єдиними і мужньо стояти

Те, що постійно Андрій повторював, і я це говорю. З перших днів війни при всій своїй принциповості і відданості своїм ідеям, хто би не був при владі, він казав: "Ми повинні бути єдині". Можливо, його десь хтось недолюблював, але він це говорив не для того, щоб десь там популярність здобути, навпаки, він готовий був єднатися з усіма, щоб ми тільки перемогли.

Він розумів, що якщо цей раз ми програємо, так як його дідо, як мої старші брати, його дядьки, то невідомо, чи ми знову відновимо, здобудемо Україну. Це для нього ключове — бути єдиними і мужньо стояти, не здаватися. І це він проповідував. Перше — це єдність, згуртованість. Друге — це стійкість, не здаватися ворогу, який би він не був. Він казав, що ми так чи інакше переможемо, цей раз ми не повинні програти. Він робив для того все.

Він наголошував, коли ми були єдині, наводив приклади, ми перемагали ворога, і програвали, коли ми були роз'єднані. Це теж була одна з його ключових тез. І тому він ніколи не дбав за свою кар'єру, але Україна для нього була понад усе. То вже для нього не були слова. Це була суть його єства. Не кар'єра, не блага. Він нічого не здобув матеріального за своє життя, але він був щасливий тим, що він служив Україні до кінця. І за неї так він відійшов.

—

Наталія Карнаух, опубліковано у виданні  Суспільне Львів

Читайте також: 

• Вбивство Парубія: 52-річному львів’янину повідомлено про підозру
• Торік Фаріон, а тепер Андрій Парубій: чергове зухвале і показове вбивство у Львові. Версії та реакції
• Вбивцю Парубія затримано, необхідні докази зібрано - Вигівський
• Постріл у серце Львова: Вбивство Андрія Парубія як виклик державі
• Андрій Парубій - ворог рашистів без охорони: ключові періоди публічного життя політика, нащадка бійців УПА
• В УДО, яке сьогодні нагадує приватну охоронну компанію Зеленського, пояснили, чому Парубія безкарно розстріляли. Ця "контора" має багаторічні традиції держзради