Час усвідомленої українізації

Версия для печати

На жаль, нехіть «слуг народу» до мовної політики вже є політика. І до того ж найгірша. Надто в умовах війни. Для влади Зеленського захист української мови – питання другорядне.

Голова Комітету ВРУ з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв на своїй сторінці у Фейсбук написав:

«Під тиском поки невідомих мені функціонерів та/чи експертів Ради Європи (уповноважених від Єврокомісії за наші переговори щодо членства у ЄС по «першому кластеру» - дотримання фундаментальних прав і свобод людини), змусили віце-прем’єра з питань євроінтеграції Тараса Качку та Голову Державної служби з етнополітики і свободи совісті Віктора Єленського зняти з розгляду Верховної Ради урядовий законопроєкт №14120. Це проєкт закону «Про внесення змін до деяких законів України у зв’язку з оновленням офіційного перекладу Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов». І важливо зазначити – сталося це вже вдруге (перший раз уряд вже подавав і змушений був відкликати цей документ у 2024 році – під тим самим тиском з Брюсселю та Страсбургу)».

Пояснення цьому «мовному парадоксу» банальне. Росія завжди розуміла цементуючу роль мови у державному будівництві – не лише суто комунікативну, але і як ефективну політичну зброю. Згадаймо, як на початку «нульових» Людмила Путіна безкомпромісно наголошувала: «Російська мова містить у собі ресурс для розвитку росії». Мовляв, «треба утверджувати, відстоювати та розширювати мовні кордони російського світу... Утвердження кордонів російського світу – це і відстоювання, і зміцнення національних інтересів росії».

Читайте також: Мовний фронт: чому посада омбудсмена має більше значення, ніж може здаватися

І московія завзято утверджує та зміцнює свої національні інтереси далекими від цивілізованих правових норм методами, зокрема завдяки широкій агентурній мережі в європейських країнах.

Тож не дивно, що прибічники «рускава міра» у Верховній Раді та ЄС зчинили політичний ґвалт довкола Законопроєкту №14120 від 13 жовтня 2025 року, який пропонує лише виправити невідповідність тексту мовної Хартії, ратифікованої українським парламентом у 2003 році, з офіційним документом, виконаним англійською (the document is in English), або французькою мовами. Бо семантичний «ляп» дозволив включити російську мову до списку «мов меншин», які потребують захисту та підтримки з боку Української держави.

На жаль, нехіть «слуг народу» до мовної політики вже є політика. І до того ж найгірша. Надто в умовах війни. Для влади Зеленського захист української мови – питання другорядне. В умовах війни це може сприйматися і як зневага до українців, що аж ніяк не надихає для безкомпромісної боротьби з ворогом …

Видатний український історик Ярослав Дашкевич зазначав:

«Значну частину України захопили під свою владу російські шовіністи та їх колаборанти, які глузують з прав теоретично державної української нації, ведуть ніким не приборкувану антиукраїнську кампанію... Парадокс? Ні, не парадокс, а свідчення того, що в Україні здійснюється намагання, незважаючи на формально проголошену незалежність, продовжувати панування чужоземної російської меншини (що підібрала собі для допомоги денаціоналізованих, зрусифікованих функціонерів) над українською нацією... Немає в світі жодної національної держави, жодного національного уряду і адміністрації, які не те що нехтували б правами власної нації, але своєю бездіяльністю і корумпованістю сприяли б переслідуванню власної нації».

У 2005 році Герой України Борис Олійник наголошував: «Маємо не забувати, що титульною нацією в нашій країні є українці. Тож метою собі ставимо не допустити, щоб етнічні українці у владі були меншістю». При цьому Борис Ілліч наголошував, що українцями можуть бути і євреї, і росіяни, себто люди, які вважають себе патріотами цієї землі.

10 квітня 2006 року на сторінках львівської газети «Поступ» своїми спостереженнями поділився журналіст Ярослав Барбара:

«Переді мною список 186 депутатів нового складу Верховної Ради від Партії Регіонів. Серед них понад сто неукраїнців – переважно росіян, а також євреїв, татар тощо. З інших 80-ти більшість малоросів – тобто ще не росіян, але вже й не українців. Серед регіоналів такі яскраві українофоби, як Богуслаєв, Колесников, Кушнарьов, Азаров, Клюєв, Ківалов, Костусєв, Добкін, Васильєв, Саламатін, Калашников, Табачник… З-поміж 450 депутатів Верховної Ради 5-го скликання 47 народилися в Росії, тож можна не сумніватися, чиї інтереси вони захищатимуть. Хочу звернути увагу на реальну загрозу існування України як держави…».

Під час круглого столу «Україна: криза еліт чи відсутність еліт» 4 жовтня 2006 року тодішній народний депутат, заступник голови комітету ВР у закордонних справах Микола Яковина заявив: «Згідно з опитуваннями депутатів Верховної Ради України п’ятого демократичного скликання, лише 37 відсотків з них вважають себе українцями».

Про нинішніх «слуг народу» помовчимо...

Невеличкий екскурс в історію. 16 жовтня 2008 року під час виступу на ХІХ конференції Донецької обласної організації Партії регіонів її лідер Віктор Янукович відверто визнав (сам того не усвідомлюючи), що в Україні триває політика русифікації: «Ті знущання, які терплять люди, діти, які пішли в перший клас, і яких змушують говорити українською, потрібно припинити. Діти в сльозах, не хочуть йти в школу. Студентів з південного сходу стало менше, тому що вони не можуть пройти тест з української мови».

Виникає логічне запитання: чому «сьогодні у перший клас йдуть діти, які не знають жодного слова українською»? чому студенти «не можуть пройти тест з української мови»?

Читайте також:  Настав час українізації зрілої

Два варіанти відповіді: або діти неповносправні й розумово відсталі, або ж ЗУМИСНЕ, СВІДОМО НЕ БАЖАЛИ І НЕ БАЖАЮТЬ опанувати державну мову. Хто ж це, сякий-такий, «утискує» «вєлікій і магучій»?..

Віктор Янукович добре знав, що йому треба робити, аби припинити «українізацію». Мовляв, «як тільки ми прийдемо до влади, по-перше, я, як кажуть, мітлою вимету цього міністра Вакарчука». 22 жовтня 2008 року в ефірі державної телерадіокомпанії «Крим» у Сімферополі лідер регіоналів заявив, що його партія докладе всіх зусиль для імплементації Європейської хартії регіональних мов.

Сподвижникам Януковича, як і багатьом депутатам Верховної Ради западло було познайомитись з «Експертним висновком про відповідність Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від 15 травня 2003 року № 802-IV та проєкту альтернативного Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», надрукованому 2006 року в «Донецькому Віснику НТШ. Мова. Література. т.II» [Донецьке відділення Наукового товариства імені Т. Шевченка. Донецьк. Український культурологічний центр. – С.78-82]. У висліді представники тодішньої влади вчинили не просто лінгвістичне шахрайство, а державний злочин. Тож попри те, що збігло два десятиліття, притягнути до відповідальності винуватців і причетних до мовної афери таки варто – буде чудова наука і застереження українофобам типу бужанських і Ко.

Відомий мовознавець і перекладач, доцент кафедри теорії і практики перекладу з англійської мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Віталій Радчук ще в квітні 2006 року в інтерв’ю «Народній газеті» наголошував:

«Хартії з такою назвою взагалі нема, це фальшивка горе-перекладачів, що її у нас аж двічі ратифікували, не заглянувши навіть в автентичний текст. Є Хартія малопоширених місцевих мов, що має на меті захистити мови, які перебувають на грані зникнення, і тим самим зберегти в Європі мовне розмаїття. Сказати б, це Хартія загрожених мов, які тут виступають як самоцінності – так само, як рідкісні рослини чи тварини. Такі мови є і в нас – гагаузька, кримськотатарська, ідиш тощо. Це може видатися комусь громом серед ясного неба, але російська мова за Хартією якраз виступає загрозою мовному розмаїттю. Цього ніяк не втямлять ті, хто заклинає Хартією. До речі, ми маємо і найдемократичніший у Європі закон про національні меншини, за яким нашим росіянам гарантовані найширші мовні права. Але русифікованих українців цей закон не стосується. Держава не зобов’язана коштом платників податків полонізувати угорців чи євреїв, російщити греків, кримських татар чи українців» (Чому в Москві не продається газета «Бандерівський пластун у Росії» – universum.lviv.ua).

Стаття Віталія Радчука «Захід є Захід, а Схід є Схід… Про ціну буквалізму й домислу», що була надрукована 2008 року в журналі «Універсум» (universum.lviv.ua), на жаль, анітрохи не застаріла. У час російсько-української війни вона сприймається не лише як аргументоване викриття мовних і логічних недоладностей, але й звучить застереженням щодо безвідповідальності, нефаховості чи зумисних дій тлумачів/тлумача. Подаємо дещо скорочений згаданої статті:

«…Першу ратифікацію мовної Хартії, що відбулася 24 грудня 1999 року, скасував Конституційний Суд. Другу 15 травня 2003 року провели у Верховній Раді знову кавалерійським наскоком, без належного перекладу Хартії, не вчитуючись навіть у кривотлумачення-фальшивку, – та так бездумно й неграмотно, що виконавча влада за голову схопилася: що робити з цим шедевром безвідповідальності й безглуздя? Мін’юст, щоб зберегти нашій країні гідне обличчя, звернувся до експертів з проханням дати висновок про те, як виглядає другий закон про ратифікацію на тлі автентичного тексту Хартії. А заодно і співвіднести з оригіналом Хартії проєкт третього закону – про зміни (чи «ремонт») попереднього. Зокрема запитання було поставлено такі:

1) Чи правильно виконано переклад назви Хартії та її статті 1 з англійської мови?

2) Чи відповідають предмет Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» та предмет проєкту альтернативного Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин»» предмету Хартії?

3) Які мови мають стати предметом Закону України «Про внесення змін...»?

Питання – нагальні. Але й непрості. Бо Хартія захищає малопоширені мови від наступу сильніших, які їх витісняють, а натомість її вже використовують з протилежною метою щоб нівелювати й нищити мовне розмаїття. За Хартією сьогодні в Україні російську мову можна тлумачити лише як загрозу – і не лише мовному розмаїттю, а й українській державності, тоді як паханат і вітренки заклинають Хартією і крутять нею, як дишлом, аби роздмухати удільносепаратистські й імперреваншистські настрої та назбирати собі тут і в Росії «грантів» на вибори.

Природно, культурні спілки етноменшин і свідоме українство протестують проти перебріхування Хартії. Однак більшість громадян ні сном ні духом не відає, що Верховна Рада двічі ратифікувала підробку, підсунуту з чиєїсь подачі горе-перекладачами. Поданий нижче висновок є частиною експертної роботи над Хартією, що її вже кілька років у фаховому колі обговорюють наші правники й мовознавці.

Автор сподівається, що порівняльний аналіз текстів прислужиться до створення автентичного українського перекладу Хартії. Певна річ, перед перекладачем тут стоїть відповідальне і складне завдання, адже від тлумачення цього міжнародного документа на той чи інший лад залежить і стратегія мовного будівництва в Україні. Для унаочнення коментарів наводимо паралельні тексти статті 1 Хартії – англомовний і «чинний» українськомовний (офіційні тексти Хартії французькою та іншими мовами можна знайти на сайті Ради Європи https://www.coe.int/en/web/conventions/full-list?module=treaty-detail&treatynum=148 (англійською – https://rm.coe.int/1680695175, французькою – https://rm.coe.int/168007c07e. – О. Р.).

Читайте також: Особливий статус російської мови, який згаданий в Конституції, в умовах намагання Росії знищити Україну є інструментом дестабілізації

Article 1 – Definitions

For the purpose of this Charter:

a) «regional or minority languages» means languages that are:

i) traditionally used within a given territory of a State by nationals of the State who form a group numerically smaller than the rest of the State’s population; and

ii) different from the official language(s) of the State;

it does not include either dialects of the official languages(s) of the State or the languages of migrants;

b) «territory in which the regional or minority language is used» means the geographical area in which the said language is the mode of expression of a number of people justifying the adoption of the various protective and promotional measures provided for in this Charter;

c) «non-territorial languages» means languages used by nationals of the State which differ from the language or languages used by the rest of the State’s population but which, although traditionally used within the territory of the State, cannot be identified with a particular area thereof.

Стаття 1 Визначення

Для цілей цієї Хартії:

а) термін «регіональні мови або мови меншин» означає мови, які:

і) традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення держави; та

іі) відрізняється від офіційної мови (мов) цієї держави;

він не включає діалекти офіційної мови (мов) держави або мови мігрантів;

б) термін «територія, на якій використовується регіональна мова або мова меншини» означає географічну місцевість, де така мова є засобом спілкування певної кількості осіб, яка виправдовує здійснення різних охоронних і заохочувальних заходів, передбачених у цій Хартії;

с) термін «нетериторіальні мови» означає мови, якими користуються громадяни держави і які відрізняються від мови (мов), що використовується рештою населення держави, але які, незважаючи на їхнє традиційне використання в межах території держави, не можуть вважатися найбільш поширеними в межах конкретної місцевості цієї держави.

Eкспертний висновок

про відповідність Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від 15 травня 2003 року № 802-IV та проекту альтеративного Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» оригінальному тексту

1. Згідно зі статтею 23 означеної Хартії автентичними, тобто такими, що мають однакову юридичну силу, є два тексти Хартії — англомовний і франкомовний: European Charter for Regional or Minority Languages і Charte europeОnne de langues rОgionales ou minoritaire. Очевидно, що для українського перекладу слід брати за першоджерело обидва тексти, а не котрийсь один, оскільки порівняння їх дає підстави припустити, що кожен з них міг бути, принаймні в деяких місцях, перекладом іншого. Чимала низка положень, слід гадати, первісно належала французькій мові. Також деякі усталені терміни спочатку з’явилися у французькій мовній і правовій традиції. Так чи інакше, обидва тексти не полишають сумніву в тому, що з погляду критеріїв перекладу і правничих потреб вони узгоджені, функціонально рівнодійні й рівноцінні.

2. Цього, на жаль, не можна сказати про офіційний (ратифікований) український переклад Хартії, який містить численні помилки й перекручення. В цілому він не є правдивим, адекватним і автентичним англійському та французькому джерелам, що їх прийняла і ними послуговується Рада Європи. Зокрема, назву Хартії та інші ключові поняття в українському перекладі перекручено. Причому видно: український перекладач послуговувався російським перекладом, який у самій Росії не набув статусу офіційного, бо й не був там ратифікований (і навряд чи буде: за логікою Хартії чим менш поширена мова, тим більше їй належить уваги).

3. Українська назва Хартії стала предметом нищівної критики з боку правників, дипломатів і філологів (зокрема у названих нижче працях), тому тут висловимо лише загальні міркування з погляду перекладача-практика. Золоте правило перекладацького фаху наступне: назву твору чи документа слід перекладати лише після аналізу й перекладу всього тексту. Ще одна засада: правдивий переклад – не сліпа копія, не мавпування перебігу лексичних значень і не крик папуги-імітатора. «Щоб перекласти – треба зрозуміти, – ось перший і головний закон перекладу» (О. Кундзіч). А для цього доконче треба знати карту 225 мов Європи і реальний стан та виміри кожної, надто ж в Україні. Автори Хартії у звітній записці (Explanatory Report) особливо наполягають на тому, щоб їхні терміни конкретизував «дух Хартії». І пояснюють (п. 11), що Хартія захищає саме мови, а не мовні меншини. По суті, цим самим мови поставлено в один ряд з природними реліктами, пам’ятками культури та іншими вселенськими цінностями, які потребують людської опіки й оборони. Не забуваймо, що основна мета Хартії – зберегти Європі мовне розмаїття. Адже втрата бодай найменшої мови збіднює все людство.

Інше діло, що це розмаїття – не суб’єкт права. А Червона книга – не кодекс. Наш Основний Закон традиційно не визнає і не захищає ані мов як самоцінностей, ані мовних меншин самих по собі. Права мають не мови, а люди. Правосуб’єктом виступають корінні народи й національні меншини, але не мовні групи людей, що їх у нас по 2-4 на кожен етнос. Про це тут можна було б і не згадувати, якби не хиби перекладу Хартії і не термінологія обох раніше прийнятих законів про його ратифікацію, які лише засвідчують разючу відмінність понять і звичаїв на заході й сході Європи.

Якщо виходити саме з духу Хартії, її слід називати так: Європейська хартія загрожених мов. Або: Хартія захисту місцевих рідкісних мов Європи, Хартія збереження мовного розмаїття Європи, Європейська хартія малопоширених місцевих мов. Назва є тільки назва – знак цілого. Вона має відбивати дух цілого і тим надавати смислу зобов’язальній частині. Пропонують також інші означення для мов. Зокрема, «меншинні». Знаменно, що Р.Чілачава тут обмежується цим одним-єдиним прикметником – без «регіональних» («регіон» є ідеологемою «зони»). І зовсім малозрозумілий варваризм – «міноритарні» (ніби щось таке «мінорне», тобто сумне). Однак вони обидва двозначні, тобто їх можна тлумачити так, ніби в Хартії йдеться про мови етномовних (національних) меншин, чого насправді там зовсім нема. Ця розбіжність – суттєвий момент, бо, як побачимо далі, провокує правовий конфлікт.

Двозначність назви можна було б закинути також франкомовній, а ще більшою мірою англомовній Хартії, якби не ширший контекст, який доводить, що йдеться про єдине, нероздільне поняття: воно розкривається через два означення-синоніми, які доповнюють, уточнюють і пояснюють одне одного, а тому ніде в тексті не фігурують окремо. Сполучник (!) «або» (or, ou) тут виконує функцію «і». Якраз у такому ракурсі пояснює вжитий у назві термін і сама Хартія (у 1-й статті). Український переклад хибний вже тим, що не має коми перед «або», при цьому розриває єдине поняття на два повтором слова «мова».

4. Визначальною для оцінки якості перекладу є його прагматика, інакше кажучи — функція, яку не можна приписати тексту Хартії розпорядженням чи домовленістю. Той факт, що Хартією дехто заповзявся прикривати російщення України, це яскраво підтверджує. За наших обставин слід обов’язково зважити на те, що цей документ писався не лише для вузького кола правників, а й для широких мас людей. А також врахувати українську культуру тлумачення і мовну свідомість соціуму. Остання, на превеликий жаль, нестійка й ефемерна, тому в неологізмах-запозиченнях сприймає лише зовнішню (звукову) форму й мілкий зміст, що робить її саму дуже зручною для всіляких маніпуляцій. Буквальний переклад назви Хартії небезпечний, оскільки неминуче буде витлумачений двозначно й використаний для розпалювання політичних і міжнаціональних пристрастей. Годі сподіватися й на «роз’яснювальну роботу»: її можуть вести й непримиренні опоненти. Назва Хартії не може бути загадкою чи напівзагадкою. Вона повинна бути цілком прозора й зрозуміла всім.

5. Такою має бути в перекладі і вся Хартія. Стаття 1 її по-українському перекладена неточно й недохідливо. Примітні: лексичний буквалізм, синтаксичні кальки, скутість у слововжитку й побудові речення, непрозорість і невідповідність термінів тощо. Є правила для дефініцій. І загалом – вимоги герменевтики. Треба ідентифікувати і бодай трохи (хоч би етимологічно) розбирати те, що ми визначаємо, а «права частина» визначення (як-от у логіці, у тлумачному словнику) має складатися із зрозумілих компонентів. Неточним є ключовий термін, винесений у назву Хартії, тому не могло бути точним і саме пояснення терміна. В оригіналі не йдеться про «діалекти... мови мігрантів» (тобто переселенців) – це, вважаймо, логічна помилка внаслідок того, що тут бракує ще однієї частки «не» і немає належних закінчень в іменниках. Перекладач зв’язує слова механічно, не думаючи. Слід гадати, що твердження «термін... не включає діалекти» таки означає, що термін не поширюється на діалекти. Аdoption означає не «здійснення», а прийняття або схвалення. Promotional measures — це не «заохочувальні заходи», а заходи для (зі) сприяння, заходи для підтримки, заходи (спрямовані) на підтримку абощо. «Не територіальні мови» – темний буквалізм, який ще треба якось перекласти. Не в космосі ж функціонують ці «неземні» мови! Вочевидь, це мови, що 1) не мають свого ареалу, 2) не закріпилися за певною місцевістю, 3) не пов’язані з якоюсь ділянкою наземного простору, 4) не визначені територіальними межами, 5) не співвідносяться з певною місцевістю, 6) не прив’язані до конкретної місцевості, 7) не є питомими для певної території тощо. Слова «найбільш поширені» (тобто найпоширеніші) – необачна дописка, небезпечні відсебеньки. В оригіналі на таке означення, яке може тягти за собою правові наслідки, й натяку нема. А це ж таки мови-сироти — бездомні діаспоряни без ареалу панування, але таки питомі для Європи, бо вони рідні терени колись мали чи мають деінде в межах континенту і з ними таки асоціюються!

6. Чи відповідає предмет Закону України 2003 р. «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» автентичним оригіналам Хартії? Однозначно й категорично – ні, оскільки Закон повторює хибну термінологію українського перекладу, хоч би вона й нагадувала віддалено ключові поняття Конституції України. Ні в самій Хартії, ні в нашій Конституції нема «регіональних мов або мов меншин». Незрозуміло також, що таке «мова меншини». Чи національної? Чи національна? Для 86 тис. зі 104 тис. євреїв в Україні рідна мова – не «єврейська», а російська. Для 102 тис. з 140 тис. поляків – не польська, а українська...

Читайте також: Мовний омбудсмен Олена Івановська: Мову окупанта потрібно вилучити з переліку мов, які потребують особливого захисту

Крім того, суперечить духу Хартії зрівняйлівка щодо мов. Закон 2003 р. не розрізняє мов сильних, які є державними в сусідів, і мов слабших, але питомих в Україні, котрим загрожує зникнення. В одному переліку опинилися мови, з яких одна витісняє інші, як-от російська – білоруську й гагаузьку. Про деякі найбільш загрожені мови (караїмську, кримчацьку, ромську) в Законі взагалі забули, що так само суперечить Хартії. Законотворці орієнтувалися не на дух і приписи Хартії, а на те, що скажуть держави-сусіди: з 13 перелічених у п. 2 Закону мов 11 – державні (крім гагаузької і кримськотатарської). На користь такого припущення свідчить і той факт, що румунську мову розділено за політичним виміром на дві (з оглядкою на Румунію і Молдову). По суті, одну мову названо двічі. І навпаки, у списку названо «єврейську» мову, без уточнення, іврит це чи ідиш. Щодо грецької, то треба ще здогадатися, що це нова, а не давня, і вибирати між літературною самої Греції і тутешнім румейським діалектом. Як бачимо, мовознавча термінологія закону кричуще антинаукова.

7. У проєкті альтернативного Закону «Про внесення змін...» список уточнено й розширено до 16 мов. З них недержавних – 8: гагаузька, ідиш, караїмська, кримськотатарська, кримчацька, ромська, румейська (власне, діалект новогрецької), урумська. Крім того, до мов застосовано диференційований підхід з урахуванням потреб у захисті. Нарешті 4 мови (караїмську, кримчацьку, румейську, урумську) названо такими, що «перебувають в Україні під загрозою відмирання». Варто додати сюди білоруську, яка є живою історією української давнини і взагалі повинна мати окремий і особливий статус в Україні. Поза сумнівом, проєкт Закону слід вважати важливим концептуальним зрушенням, що наближається до компенсації за ущемлені права (affirmative action). А водночас і помітним кроком уперед у мовній політиці. Саме така ініціатива відповідає меті Хартії.

Щоправда, проєкт Закону не супроводжено новим перекладом Хартії, який би був адекватним і повноцінним, а тому в проєкті Хартію названо по-старому, чим проект незбіжний з предметом Хартії. Тому в такій редакції проєкт нового Закону неприйнятний.

8. Щодо мов, які мають стати предметом нового Закону, то впадає в око, що проєкт «охоронної грамоти» включає до розряду загрожених колоніальну мову, котра має міжнародний статус, була знаряддям поневолення України за царату й СРСР і такою досі залишається в інформаційному, духовно-культурному, демографічно-асиміляційному, економічному та політичному вимірах. Цей зовнішній тиск, відомий у фаховій літературі як мовна агресія, переноситься всередину країни і стає чинником мовного розколу нації всупереч обов’язку держави сприяти, як сказано у статті 11 Конституції України, «консолідації та розвиткові української нації». Безперечно, сприяти – і за допомогою мови громадянства, чому чиняться неабиякі перешкоди (саме тому, що одна з функцій мови – об’єднання суспільства в націю і забезпечення суверенітету держави). У такому разі не слід грішити проти елементарної логіки: до того самого списку загрожених мов має бути занесена також українська етномова, адже її насильно витіснено з багатьох регіонів України, де вона й зараз зазнає нелюдських утисків і де їй загрожує повне зникнення. Зрештою, у другому реченні 10-ї статті Конституції українська мова виступає не лише як державна (такого уточнення у формулюванні нема), але і як мова етносу, котрий теж має право на захист... хоч би й від примх власної держави. Також сама Хартія пунктом 1 статті 3 надає захист державній мові, якщо та застосовується у недостатньому і неналежному обсязі (у чинному тлумаченні: «менш широко використовується на всій її території або частині території»).

Конституційно російська мова визначена у статусі мови національної меншини, а відповідний Закон про національні меншини надає й інші належні українським росіянам широкі національні права. Це означає, що зрусифіковані українці чи білоруси України (а в Білорусії, зважмо, російська мова – друга державна) не мають тих прав щодо російської мови, що їх мають в Україні етнічні росіяни. Російська мова не підпадає під визначення за Хартією загроженої мови. Також в Україні ця мова не є «традиційно вживана», чого вимагає стаття 1. Але дія Хартії (див. преамбулу) поширюється на російську мову як таку, що загрожує іншим.

Хартія і Конституція в цьому відношенні ніким не узгоджувалися, тому запитання «Які мови мають стати предметом Закону...» поставлено некоректно. Воно лише викликає зворотне запитання: які мови маєте на увазі? Мови етнічні і тим самим самі ці етноси (національності)? Мови мовних груп (і самі ці групи – хоч би й русинів, суржикомовлян чи есперантистів)? Мови як такі, позначені тенденцією до зникнення, співвіднесені (чи й ні – як у Хартії) з певною місцевістю, – безвідносно до національностей і жодних інших соціальних параметрів? Слід уточнити, що ж будемо застосовувати: Хартію чи Конституцію? Якщо Конституцію – а іншого вибору вона нам сама не дозволяє, – тоді полишмо будь-які розмови про Хартію. І про ремонт Закону 2003 р., який, по суті, сфальшував Хартію, і підлягає негайному скасуванню разом з ратифікацією. Tertium non datur. Можна уявити, який ґвалт викличе ця заява в політиків, які чують лише самих себе: нас же не пустять в Європу! Одне слово, бачили очі, що купували... Ратифікація Хартії спричинила правову колізію. І тим самим — головоломку для молодої держави. Хотілося б сподіватися – не безвихідь.

9. Мушу застерегти від непродуманих дій як експерт, який дає другий висновок щодо Хартії. Перший, офіційно опублікований від Інституту української мови НАН України (див. «Урок української», 2003, № 3, с. 54), ставив під сумнів саму потребу спішно ратифікувати Хартію (і в цьому не помилився), але на вимогу профільного Комітету Верховної Ради (сказати б, на прохання поставлених у складне становище людей, але краще – з недомислу експерта) роз’яснював суть Хартії строго в термінах Конституції. Як показали далі події, таким способом інтерпретації її автор лише долучився до поглиблення проблеми, про що тепер щиро шкодує.

Хартія і Конституція суть взірці різних поняттєвих і термінологічних систем, а тому не можуть бути витлумачені одна через іншу без втрат змісту. Якщо вірити семіотиці, їхня колізія може дати тільки щось третє – не компроміс, а нову якість. Конституція оперує поняттями української нації, національних меншин і корінних народів, що є основоположними для означення мов, тоді як Хартія, навпаки, не пов’язує загрожені мови з етнічною належністю прямо, бо розглядає їх як самоцінності у мовному розмаїтті, збереження якого є її предметом і метою. Між крайнощами, казав Г. Гайне, лежить не істина, а проблема. Отже, годі шукати простих розв’язків: третя ратифікація може виявитися не останньою...

10. Загалом Хартія творилася в лоні західноєвропейської термінологічної традиції і тому витлумачити її тільки з позиції чинної Конституції України неможливо, оскільки Хартія суперечить Конституції по суті. Конституція України (стаття 10) в руслі правових традицій сходу Європи передбачає лише три поняття: державна мова, мова національної меншини, мова міжнародного спілкування. Мови «корінних народів» (стаття 11) слід, вочевидь, тлумачити через поняття «державна мова» і «національна меншина», інакше сама Конституція і без допомоги Хартії завела б у безвихідь. Досі, за винятком кількох учених спроб, зігнорованих політиками, Хартія всерйоз так і не накладалася концептуально на Конституцію для того, щоб знайти точки дотику й можливості гармонізації. Хоча така «примірка» виявила б чимало інших суперечностей між документами, не кажучи вже про помилки перекладу. Наприклад, навряд чи вдасться увібгати в статтю 10 Конституції України підпункт 2а статті 10 Хартії (де public services у назві статті — це ніякі не «публічні послуги», а державна служба).

11. Прийнятий Верховною Радою вдруге Закон про ратифікацію Хартії суперечить офіційному тлумаченню 10-ї статті Конституції, що його дав своїм рішенням № 10-рп/99 14 грудня 1999 р. Конституційний Суд України. Тому названий закон не може діяти, а підлягає опротестуванню. Слід гадати, Конституційний Суд, скасовуючи першу ратифікацію Хартії, був свідомий названих вище суперечностей, однак свою ухвалу про скасування ратифікації він прийняв на підставі лише процедурних порушень у Верховній Раді. Це можна зрозуміти: Конституційний Суд сам не ініціює офіційних тлумачень Конституції. Не виконує він і наглядових функцій, бо він суд, а не привид «Конституційної Прокуратури», якої у нас нема. До речі, процедурних порушень вистачало й при другій ратифікації Хартії: не проводилося обговорення, тому й не було уточнено жодних понять (по суті, ми узаконили «єврейську» і «молдавську» мови Європі на сміх). Парламент знехтував висновками експертів про помилки перекладу, пропозиціями включити у перелік в дусі Хартії ті мови, що перебувають на межі зникнення тощо.

Звичайно, все це зовсім не означає, що перекладач при тлумаченні Хартії мусить послуговуватися термінологією тільки Конституції України, пристосовуючи Хартію до прийнятих в Україні понять.

12. Аргументований аналіз Хартії, її офіційного українського перекладу і стосунку до Конституції України можна знайти в таких дослідженнях:

1. В. Б. Євтух. Проблеми етнонаціонального розвитку: український і світовий контексти. – Київ, 2001, с. 94-108.
2. В. Мармазов, С. Піляєв. Рада Європи: політико-правовий механізм інтеграції. Київ, 2000, с.275-289.
3. І. Ющук. Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин // Слово Просвіти, 2002, 19-25 грудня.
4. В. Радчук. Хартія для Харкова? (Як зробити з України губернію) // Урок української, 2003, № 3, с.51-54».

P. S.

Ні на мить не сумніваючись у тому, що самостійна Україна має право на буття (це, мовляв, закономірний процес), Юліан Бачинський, сучасник Івана Франка, автор книжки «Україна irredenta», котрий пристосував марксизм до національної держави, був переконаний, що «зукраїнізувати» росіян, євреїв і поляків, які проживають в Україні, можна тільки економічно. «Боротьба за політичну самостійність України не відноситься також виключно лише до українців – народу, а взагалі до всіх, що замешкують Україну, без огляду на те, чи се автохтон-українець, чи колоніст: великорос, поляк, жид чи німець. Спільний інтерес зукраїнщить їх, змусить їх усіх стати українськими «патріотами»».

Лінгвісти (і не лише лінгвісти) добре знають, що серед багатьох параметрів мови (демографічний, політичний, культурний, технічний, науковий, освітній, ідеологічний, інформаційний тощо) економічний параметр визначається потужністю економіки країни.

Яка мова домінує у світі? Правильно. Англійська. Бо США разом із Великобританією випускають чверть світової продукції. Наполегливо раджу познайомитися нашим урядовцям (і не тільки) бодай однією діаграмою, представленою в Музеї лінгвістики КНУ імені Тараса Шевченка, яка наочно ілюструє економічну потужність мов (так, на англійську припадає 32,2%, на японську – 17,8%, на німецьку - 9,6%, французьку – 5,9%, китайську – 2,7%, а на російську аж 1,3%). За мовнополітичною потужністю російській мові належить 3%, англійській – 54%, французькій – 30%...

Підкинута антиукраїнськими силами теза доконечної потреби функціонування офіційної російської мови доти залишатиметься одним із факторів соціальної напруженості, доки не матимемо конвертованої гривні з високою купівельною спроможністю, доки не вироблятимемо продукції, котра за якістю буде ліпша, ніж, німецька, японська, американська, за якою потягнуться покупці зі всього світу, комфортно їдучи добротними українськими автобанами, хайвеями і фрівеями.

Це можливо. Цілком. Після неминучої Перемоги над ворогом. А наразі маємо утвердитись у світі завдяки звитягам на кривавім бойовищі.

—

Олег К. РОМАНЧУК для «Аргумент»

Читайте також: 

• "Скасувати особливий статус російської" - мовна омбудсменка розповіла про перші кроки на посаді
• "Цинічні й неприйнятні": омбудсменка Івановська відреагувала на вимоги Путіна щодо статусу російської мови і церкви
• Олена Івановська: Необхідно скасувати особливий статус російської мови
• Особливий статус російської мови, який згаданий в Конституції, в умовах намагання Росії знищити Україну є інструментом дестабілізації
• Лінгвоцид упродовж чотирьох століть. Мову чи язик треба захищати в Україні
• Майже тисяча бібліотек і 200 млн книжок постраждали від дій російських загарбників
• Мовний проєкт "Єдині": стартує проєкт підтримки всіх бажаючих перейти на українську
• Мовний омбудсмен про дерусифікацію України: Чиїми іменами ми називаємо вулиці, того і країна
• Мовний фронт: чому посада омбудсмена має більше значення, ніж може здаватися