Чи була насправді перенесена Київська митрополія на терени Залісся?

Версия для печати

У різного роду літературі, в т. ч. наукового характеру, часто проводиться думка, що митрополичий осідок з Києва після татарського нашестя «добровільно» був перенесений на північно-східні землі Русі (Залісся), де згодом постала Московія.

І сталося це в 1299 р., бо, мовляв, у розореному татарами Києві митрополит не міг перебувати. Насправді, маємо тут російський міф, який виправдовує експансіоністську політику московських правителів у релігійній сфері. Бо за Київську митрополію велася жорстка боротьба, яка тривала не одне десятиліття й століття, зазначає видання РІСУ.

Звісно, проблеми з перебуванням митрополита в Києві розпочалися із зруйнуванням військами Батия столичного міста Русі в 1240 р. Тодішній Київський митрополит грек Йосиф, який у 1237-1240 рр. займав кафедру, полишив її. Вселенський Патріарх, який знаходився в Нікеї (на той час Константинополь перебував у руках «латинян») не поспішав обсаджувати митрополичий престол у Києві. Оскільки після 1241 р. Київ перейшов під владу чернігівського князя Михайла Всеволодича (1179-1246), то той начебто призначив митрополитом Петра Акеровича.

Читайте також: Почаїв – місце святості

Останнього в джерелах згадують як учасника І Ліонського собору (1245), де той виступив про становище на Русі під владою татар. Цей виступ викликав інтерес у тодішнього Римського Папи Інокентія ІV, який у своїй політиці все більше почав звертати увагу на східноєвропейські землі. Цей Папа послав на Русь та в Орду свого легата Джованні да Плано Карпіні (бл. 1180-1252). Також Інокентій IV коронував литовського князя Міндовга й галицького князя Данила Романовича, ввівши їхні князівства в політичну сферу «латинського» Заходу.

Петро Акерович, наскільки можемо судити, не зумів утвердитися на митрополичій кафедрі. Принаймні його не висвятив Вселенський Патріарх. А Михайло Всеволодич, якого вважають ймовірним покровителем Петра Акеровича, у 1246 р. був замучений у ставці Батия.

У цій ситуації Романовичі – Галицький князь Данило та його брат, князь Володимирський Василько – направляють до Нікеї свого ставленика Кирила (у літописі він фігурує під іменем Курила). Останній, наскільки можемо судити за свідченням Галицько-Волинського літопису, був у 1241 р. печатником, власне, керівником канцелярії, Данила Романовича [1].

Про саму ж місію Кирила до Ромейської імперії (Візантії) в Галицько-Волинському літописі говориться таким чином: «Тим часом Курило-митрополит ішов [через Угри в Греки], посланий Данилом і Васильком, щоб [там його] поставили на митрополію руську. І коли був він у короля, виговорив його король багатьма словами [і] дарами умовив: «Я проведу тебе в Греки з великою честю, якщо учинить зо мною мир».

Далі розповідається про те, що Курило-Кирило повернувся до Данила, запропонував тому укласти мир з угорським королем Белою IV, скріпивши шлюб дочкою короля Констанцією та Даниловим сином Левом. При цьому цікаво відзначити такий момент: Василько радить своєму братові Данилу укласти цей династичний шлюб, говорячи таке: «Іди до нього (тобто до угорського короля – П. К.), адже він християнин є» [2]. Тобто, незважаючи на напружені відносини між західними й східними християнами, для представників руської князівської еліти це були люди однієї віри. Тому укладення такого династичного союзу було цілком прийнятним.

Із контексту Галицько-Волинського літопису випливає, що відповідний союз між галицьким князем та угорським королем був укладений, а Кирило з допомогою угорців міг добратися до Ромейської імперії. Вселенський Патріарх Мануїл ІІ висвятив його на митрополита Київського і всієї Русі. Сталося ця близько 1248 року. Вперше на таке становище був висвячений не грек, а русин. Це було обумовлено тим, що тоді становище православної Ромейської імперії, яка втратила Константинополь після захоплення його рицарями-хрестоносцями в 1204 р., було не найкращим. Стосувалося це й Вселенської патріархії, яка змушена була перенести свій осідок з Константинополя до Нікеї.

Читайте також: Російська церква окупувала Києво-Печерську лавру у XVII столітті – ПЦУ повертає своє по праву

На значній частині Ромейської імперії, окрім православної держави, існувала ще створена хрестоносцями т. зв. Латинська імперія (офіційно вона теж іменувалася Римською). Столиця цієї держави знаходилася в Константинополі. Сама ж Латинська імперія проіснувала до 1261 р. Варто відзначити, що взяття й пограбування хрестоносцями Константинополя в 1204 р. стало одним із переломних моментів у розколі східної й західної християнських Церков. Бо навіть після «великої схизми» 1054 р. між цими Церквами зберігалися контакти й певне порозуміння. Зруйнування ж «православної столиці» Константинополя хрестоносцями в 1204 р. значною мірою поляризувало східних християн, робило їх ворогами.

Кирило, знаходячись на митрополичому престолі, тривалий час (до 1281 р.), відіграв помітну роль в історії тодішньої Київської митрополії. У літературі поширена думка, ніби він вступив у конфлікт із Данилом Романовичем – передусім через його прозахідну, «католицьку» позицію. Тому начебто покинув Галич і перебрався на Схід, зокрема на Залісся. Насправді, якихось конкретних свідчень про цей конфлікт немає й такі твердження є лише припущеннями авторів.

На нашу думку, ситуація виглядала дещо інше. Звісно, можна припустити, що Кирило, будучи висвячений Вселенським Патріархом, мусив орієнтуватися на нього й несхвально ставитися до поширення впливу «латинян» на Русі. Однак справа була в дещо іншому. Він, як митрополит Київський, мусив перебувати в Києві. Відповідно, Кирило покинув землі, де княжили Романовичі, які висунули його на митрополичий престол, і подався до Києва. Це місто перебувало в сфері впливу Золотої Орди, а ярлик на київське княжіння отримав Олександр Ярославич, відомий зараз як Невський. Останній, наскільки можна судити, більше бував у північних землях, зокрема на рідному йому Заліссі. Тому Кирило, маючи потребу контактувати з князем Київським, бував на цих теренах.

До речі, варто відзначити, що в той час Папа Інокентій IV контактував із Олександром Невським. Тому говорити, що Кирило «втік» від Данила Романовича, бо той мав стосунки з католиками, видається не дуже переконливим. Показово, що в 1251 р. у Володимирі-на-Клязьмі Кирило вінчав місцевого князя Андрія Ярославича, брата Олександра Невського, із Устинією – дочкою Данила Романовича. Ось одна з причин поїздки Кирила на Залісся. І вона свідчить, що вона аж ніяк не була пов’язана з неприязню до галицького князя.

У 1252 р. Олександр Ярославич (Невський), будучи князем Київським, захопив ще престол у Володимирі-на-Клязьмі, де часто перебував. Цей князь користувався довірою у правителів Золотої Орди. Спираючись на його підтримку, митрополит Кирило вирішував церковні питання, добиваючись привілеїв від золотоординських ханів.

Зокрема, він добився того, щоб у Золотій Орді була створена в 1261 р. православна єпархія, яка отримала назву Переяславсько-Сарайської із кафедрою в Сараї. Її першим єпископом став Митрофан. Єпархія обслуговувала приїжджих в Орду християн, полонених-православних тощо.

Після поїздки до Орди в 1267 р. Кирило отримав від хана Менгу-Тимура ярлик для Православної Церкви з гарантією не тільки вільного існування, але й значних привілеїв (звільнення від податків всіх церковних маєтків).

Після смерті Олександра Невського в 1263 р. митрополиту Кирилу й далі доводилося відвідувати Залісся. Це було пов’язано з тим, що саме правителям із цих земель золотоординські хани надавали ярлики на «велике княжіння». Ці князі демонстрували лояльність щодо Золотої Орди, де-факто включивши свої володіння до складу цієї держави. У результаті такої політики золотоординських ханів на Заліссі почав формуватися новий політичний центр Русі. І митрополит Кирило не міг на це не зважати, часто перебуваючи на цих землях.

Власне, помер цей єрарх у 1281 р. в місті Переяславі-Заліському. Однак його, як Київського митрополита, поховали у Софії Київській. Тобто Київ і далі лишався центром митрополії. І про перенесення його осідку мова не йшла.

Читайте також: Єпископ Мефодій – церковний Медведчук зі XVII століття

Щодо так званого «перенесення» осідку митрополита з Києва до Володимира-на-Клязьмі, яке сталося в 1299 р. при митрополиті Максиму, котрий, на відміну від русина Кирила, був греком, звелося до того, що митрополит в основному почав перебувати у Володимирі-на-Клязьмі. Це було обумовлено політичними обставинами. Так, після смерті хана Менгу-Тімура в 1282 р. великого впливу набув хан Ногай. Спочатку на золотоординському престолі опинився онук Батия Туда-Менгу, а в 1287 р., в результаті інтриг, на його місце прийшов Телебуга.

Щодо Ногая, то він правив західними землями Золотої Орди. Приєднав до своїх володінь землі в пониззі Дунаю й, можливо, Добруджу. Здійснював походи на терени Ромейської імперії, Болгарії та Сербії. 1291 р. Ногай організував заколот проти хана Золотої Орди Телебуги.

Заколот виявився вдалим і золотоординським ханом став Токта, син Менгу-Тімура. Однак могутність Ногая не подобалася новому ханові, що призвело до війни між цими можновладцями. Ногай захопив землі нинішньої Південної України, Крим, пішовши шляхом створення самостійної держави. Він та його син Чака навіть почали карбувати власну монету. Під його контролем знаходився Київ і, відповідно, Київський митрополит.

Токта, котрий збирав сили для боротьби з Ногаєм, був зацікавлений в «перенесенні» митрополичого осідку з Києва до Володимира-на-Клязьмі – міста, яке знаходилося в межах впливу ханів Золотої Орди. Оскільки хан Токта ворогував з Ногаєм, котрий становив постійну загрозу для Ромейської імперії, верхівка цієї держави, зокрема Константинопольський Патріарх, «закрили очі» на перебуванні митрополита не в Києві, а у Володимира-на-Клязьмі. Хоча офіційно «матір городів руських» і далі лишалася резиденцією митрополита.

Натомість правитель Королівства Руського, землі якого переважно охоплювали нинішні терени Правобережної України, Юрій Львович виявився незадоволений такою ситуацією. Він офіційно використовував титул короля Русі. На його печатці був напис «S[igilum] Domini Georgii regis Russiae» (аверс) i «S[igilum] Domini Georgii principis Ladimiriae» (реверс). Тобто іменував себе королем Русі й князем Володимирії.

Певно, є сенс розглянути цю титулатуру. Передусім цей правитель заявляв свої претензії на всю Русь. Але, про це вже йшлося, золотоординські хани вважали її своєю територією. Беручи, як і його дід Данило, титул короля Русі, Юрій дистанціювався від татар, не визнавав васальної від них залежності. І водночас позиціонував себе як «західний правитель».

У контексті дистанціювання Юрія Львовича від татар варто осмислювати появу митрополії Малої Русі. Її в нас часто іменують Галицькою. Правда, така назва не зовсім точна, хоча й зустрічається в документах. Все ж митрополія Малої Русі охоплювала не лише Галицьку, а низку інших єпархій (переважно на нинішніх українських землях).

Ця митрополія виникла невдовзі після «перенесення» осідку Київського митрополита до Володимира-на-Клязьмі. Вона була створена близько 1303 рр. постановою імператора Андроника ІІ Палеолога (1259-1332) і Патріарха Афанасія І (1289-1293; 1303-1310), отримавши 81 місце у каталозі митрополій Константинопольської патріархії. До її складу входили єпархії Галича, Володимира, Перемишля, Луцька, Турова і Холма. Отже, королю Юрію вдалося домовитися з ромейською верхівкою про створення митрополії Малої Русі.

Які наводилися аргументи на користь цієї справи, можемо лише здогадуватися. Імовірно, король шантажував ромейців тим, що, коли в його державі не буде створена митрополія, він звернеться за допомогою до Риму. Але які б аргументи не наводилися, вони дали результат. Виникла митрополія з доволі претензійною титулатурою. Адже в ті часи поняття «Мала Русь» мало інше значення, ніж пізніше. Мала Русь – це материнська Русь. Тут маємо відповідну аналогію, яку запозичили руси в греків. Останні трактували Малу Грецію як свою материнську землю, а Велику Грецію як землі колонізовані. Ось і виходило, що митрополія Малої Русі охоплювала терени Русі справжньої. Натомість Київська митрополія – землі Великої Русі, тобто колонізовані.

Водночас створення митрополії Малої Русі вказувало на самостійність Королівства Руського – зокрема в плані духовному. Воно мало свою митрополію, яка існувала окремо від Київської, що знаходилася в сфері впливу золотоординських ханів.

Окрім зазначених єпархій, до складу митрополії Малої Русі, схоже, з часом ввійшла новостворена єпархія в місті Аспрокастрон (нинішній Білгород-Дністровський). Принаймні на це вказують ромейські реєстри єпархій «Великої церкви» за правління імператора Андроніка ІІ Палеолога (1282-1328) та Патріарха Атанасія [3]. Це дає підстави говорити, що Королівство Руське і, відповідно, митрополія Малої Русі намагалися поширювати свій на теренах сучасної Молдови й Бессарабії, які з часів Данила Романовича входили до його володінь.

Читайте також: Таємниці графіті Спаського собору в Чернігові

Першим митрополитом Малої Русі був Нифонт. Про нього мало що відомо. Навіть не можемо сказати, чи він був греком чи русином. Цей єрарх недовго очолював митрополичу кафедру. У 1305 р. він помер. Король Юрій Львович послав до Константинополя на висвячення ігумена Ратенського монастиря Петра. Тим часом помер Київський митрополит Максим. Князь Володимирський (заліський) Михайло Ярославич послав до Вселенського Патріарха свого претендента – ігумена Геронтія. Проте в патріархаті вирішили об’єднати дві митрополії Русі, поставивши в 1308 р. Київським митрополитом Петра Ратенського.

Останній, прибувши у Володимир-на-Клязьмі, опинився в складній ситуації. Михайло Ярославич, який вважався великим князем, не признав нового митрополита. Він навіть у 1310 чи 1311 році скликав у Переяславі-Заліському собор священиків, котрі за його вказівкою засудили Петра Ратенського. Останньому, однак, надав підтримку московський князь Юрій Данилович. Зближення з удільним князем невеликої тоді Москви привело до того, що митрополит, фактично, з Володимира-на-Клязьмі перебрався до його володінь. Він жив у московському кремлі, а незадовго перед своєю смертю в 1326 р. заклав тут кам’яний Успенський собор, який став кафедральним.

Після кончини Петра Ратенського московський князь Іван Данилович Калита (1288-1340) направляє до Константинополя для висвячення на Київського митрополита свого претендента – архимандрита Феодора. Однак там був висвячений грек Феогност. Його прийняли на Волині й у Володимирі-на-Клязьмі. Однак він переїздить до Москви в 1328 р. На той час Іван Калита став великим князем, розпочавши «збирання» заліських земель навколо свого князівства. Московський правитель знайшов спільну мову з Феогностом, який почав допомагати йому.

Юрій-Болеслав, який правив у Володимирі (Волинському) в 1325-1340-их роках, намагався реанімувати митрополію Малої Русі. Він визнав за галицьким єпископом Гавриїлом статус митрополита. Однак юрисдикція над єпархіями митрополії й далі визнавалася за Феогностом, який у 1329-1330 роках візитував Волинь і навіть здійснив там наречення єпископів.

Тим не менше в актах Константинопольської патріархії згадується під 1331 р. «наречений митрополит Галицький Феодор». Він клопотався про відновлення митрополії. Й справді, за Патріарха Іоанна XIV Калекаса (1334-1347) таке відновлення відбулося.

Читайте також: Наше минуле багатьом видається шерегом катастроф, пошуків себе й боротьби проти імперій. Де українцям шукати власних традицій?

Проте це не влаштовувало Москву. Так, на прохання московського князя Симеона Гордого і митрополита Феогноста (1328-1353), які здійснили значні пожертви на відбудову зруйнованої у 1345 р. Софії Константинопольської, патріарший собор 1347 р. скасував митрополію Малої Русі. У касаційній хризобуллі імператора Іоанна VІ Кантакузина князю Дмитру-Любарту говорилося, аби з часу отримання цього наказу єпископства Малої Русі Галицьке, Володимирське, Луцьке і Турівське підлягали митрополії Києва та всієї Русі. Це відбулося якраз у той час, коли після смерті останнього правителя Королівства Руського Юрія Болеслава в 1340 р. розпочалася боротьба за спадщину цієї держави й на теренах Правобережної України почалася дезорганізація політичного життя.

Однак на цьому не була поставлена крапка в історії митрополії Малої Русі. Її, як не дивно, відновив католицький правитель – польський король Казимир ІІІ, який зумів заволодіти землями Галичини. У 1370 р. він послав до Константинополя галицького єпископа для поставлення його на митрополита. У супровідній грамоті до Патріарха Казимир ІІІ писав:

«Від віків Галич звісний був усім краям як митрополія, митрополичий стіл з віку віків. Першим митрополитом з благословенням вашим був Нифонт, другим митрополитом Петро, третім митрополитом Гавриїл, четвертим митрополитом Феодор; усі вони були на галицькому столі. Князі руські були наші свояки, але ці руські князі погинули, і земля стала порожньою, і потім здобув Руську землю я, король Ляхії Казимир. І тепер, святий отче Патріярх Вселенського Собору, просимо від тебе архиєреєм собі, котрого ми з ласки Божої та й вашого благословення, з нашими князями й боярами собі вибрали, чоловіка гідного, доброго, чистого життям і смиренного серцем – святішого єпископа Антонія, за благословенням вашим. Ради Бога, та й нас, та й святих церков нехай буде благословення ваше на сім чоловіку, аби не порожнував престіл нашої митрополії: поставте Антонія митрополитом, аби не зник, не пропав закон русинів. А як не буде ласки Божої й вашого благословення на цього чоловіка, то потім не жалуйте на нас: прийдеться хрестити русинів на латинську віру, як не буде на Русі митрополита, бо земля не може бути без закону» [4].

Тобто, як бачимо, католик Казимир ІІІ не ставив перед собою мети покатоличити захоплену Галичину. Радше, навпаки, прагнув організувати тут православне церковне життя. Інша річ, що він не хотів, аби це життя знаходилося під впливом Київського митрополита Олексія, який переважно знаходився в Москві й залежав від золотоординських ханів. Звісно, Казимир ІІІ вдавався до шантажу, заявляючи, що коли не буде висвячений митрополит для Галичини, то він охрестить русинів на «латинську віру».

Це спрацювало. І митрополія Малої Русі була відновлена – патріарший собор у 1371 р. поставив Антонія митрополитом з юрисдикцією над Перемиською, Холмською, Турівською й Володимирською єпархіями. Оскільки перелічені єпархії не мали архиєреїв, то Патріарх Філофей Коккінос доручив Антонію разом із митрополитом Волощини рукоположити єпископів для цих кафедр. Натомість Київському митрополитові Патріарх докоряв за те, що той занедбав західні єпархії Русі, що виправдовувало їхнє виведення з під юрисдикції цього єрарха.

Після смерті митрополита Антонія, яка сталася в 1389 чи 1390 році, тодішній польський король і великий князь литовський Ягайло передав його повноваження Луцькому єпископу Іоанну. Той поїхав до Константинополя, аби отримати висвячення. Однак це йому не вдалося зробити, оскільки Вселенський Патріархат знову орієнтувався на відновлення єдиної Київської митрополії. І все ж Луцький єпископ здійснював керівництво митрополією Малої Русі до 1415 р. Тому можемо вважати, що саме до цього часу зберігалася ця митрополія.

Відновлення митрополії Малої Русі сталося на фоні боротьби на Київську митрополію, яка в той час розгорнулася між Московським князівством і Великим князівством Литовським. Це певним чином і забезпечило її реанімацію.

Боротьба між цими двома князівствами розпочалася в 50-их рр. XIV ст. Великий литовський князь Ольгерд клопотався про те, щоб поставити свого родича, ченця Романа на митрополита Київського. Це було зроблено в 1354 р., але в Константинополі погодилися, що його юрисдикція поширюється, власне, на терени Великого князівства Литовського, а також на митрополію Малої Русі, яка в той час не мага свого очільника. Роман мав спочатку свою кафедру в місті Новогрудку, але згодом переніс свій осідок до Києва, який знаходився під владою великих литовських князів.

Конкурентом Романа був митрополит Олексій (Бяконт). Останній належав до родини чернігівського боярина, який перейшов на службу до московського князя. Хрещеним батьком Олексія став Іван Калита. Саме цей єрарх зробив чимало для становлення московської церкви. У 1354 р., ставши митрополитом, він добився від Константинопольського Патріархату того, щоб визнали Володимир-на-Клязьмі як друге кафедральне місто Київської митрополії.

Отже, говорити про «перенесення» митрополичої кафедри до цієї «столиці Залісся» в 1299 р., а тим паче до Москви в 1325 р., як це часто зустрічається в літературі, насправді немає підстав. Київ і далі лишався центром митрополії, хоча статус Володимира-на-Клязьмі як кафедрального міста зріс.

Олексій на митрополичій кафедрі знаходився близько 25 років до своєї смерті в 1378 р. Він пережив митрополита Романа, який помер у 1361 р., і став єдиним Київським митрополитом. Зрозуміло, цей єрарх претендував також на те, аби поширити свою юрисдикцію на терени митрополії Малої Русі. Схоже, це й було однією з причин того, що польський король Казимир ІІІ пішов на реанімацію цієї митрополії.

Сам же Олексій був не лише вмілим церковним, а й політичним діячом. Завдячуючи йому, фактично, зберіглося Московське князівство, яким 1353-1559 рр. правив слабовольний син Івана Калити Іван Красний, будучи також великим князем володимирським. Фактичним правителем Залісся став саме митрополит Олексій. Він двічі їздив у Золоту Орду і вмів знаходити спільну мову із золотоординськими очільниками. Останні ж були сюзеренами московських князів. Митрополит Олексій після відносно ранньої кончини Івана Красного продовжував правити Московією, будучи регентом при малолітньому князеві Дмитру Івановичу (Донському). Це, фактично, єдиний випадок в історії Московії.

Читайте також: Львівський єпископ Йосиф Шумлянський і битва під Віднем 1683 р.

Одним із важливих моментів у боротьбі за Київську митрополію стало призначення на її кафедру єромонаха Кипріана в 1375 р. Цей священик походив з Болгарії, але в 1373 р. опинився у Великому князівстві Литовському. Очільник цієї держави князь Ольгерд і лобіював призначення Кипріана на митрополичу кафедру. Після смерті митрополита Олексія Кипріан спробував поширити свою юрисдикцію також на землі Залісся.

Однак спершу цього єрарха в Москві не визнали. Московський князь Дмитро (Донський) мав іншого претендента на цю посаду. Проте після дворічної боротьби ситуація склалася так, що московська влада все ж визнала Кипріана. А в 1389 р. він поширив свою владу на всю митрополію. Однак цей єрарх пішов на порозуміння з московською владою й опинився під її впливом.

У 1406 р. Кипріан помер. Великий литовський князь Вітовт послав до Константинополя Полоцького єпископа Фотія, який був греком, сподіваючись, що того висвятять на митрополита. Його справді поставили на київську митрополичу кафедру з поширенням юрисдикції на Москву. Вітовт сподівався, що Фотій перебуватиме в Києві. Проте той після прибуття в сані митрополита на землі Великого князівства Литовського недовго знаходився тут й скоро подався до Москви. Це викликало невдоволення князя Вітовта. У 1414 р. він послав делегацію в Константинополь з проханням поставити на митрополичу кафедру вченого єромонаха Григорія Цамблака, племінника митрополита Кипріана.

Однак під впливом Москви Вселенська Патріархія не лише не висвятила Григорія, а й позбавила його сану й піддала анафемі. Тоді Вітовт у 1415 р. скликав собор у Новогрудку, де були православні єрархи й представники духовенства з Великого князівства Литовського та Королівства Польського. Собор обрав Київським митрополитом Григорія Цамблака.

Останній очолив велике представництво (близько 300 осіб) Київської митрополії на Константський собор Католицької Церкви, який відбувався в 1414-1418 рр. Тут Григорій зустрівся з Папою Мартином V (листопад 1417 р.) і виголосив прихильну до унії з апостольським престолом промову, яку зачитав латиною чеський теолог Маврикій Рвєчка. Однак тоді справа до унії так і не дійшла.

Після смерті Григорія Цамблака Фотій помирився з князем Вітовтом, став відвідувати парафії у Великому князівстві Литовському і управляв єпархіями єдиної Київської митрополії до смерті в 1431 р.

Після кончини Фотія литовський князь Свидригайло направив до Константинополя для висвячення на митрополита смоленського єпископа Герасима. Ця просьба була виконана, однак дуже швидко Свидригайло запідозрив нового митрополита у зраді й вбив його в 1435 р. Тодішній князь московський Василій ІІ Темний запропонував висвятити Київським митрополитом Рязанського єпископа Іону. Однак у Константинополі вирішили інакше, висвятивши на київську митрополичу кафедру грека Ісидора, прихильника унії з Римом, який у 1436 р. прибув до Москви, де московський князь Василій ІІ Темний влаштував йому пишний прийом. Однак з часом ситуація змінилася.

Невдовзі Ісидор прибув до Італії, де у Феррарі, а потім Флоренції відбувався собор (1437-1439), на якому, зокрема, постало питання єдності східної й західної християнських Церков. Був прийнятий відповідний унійний акт. Правда, не всі єрархи Православних Церков погодилися з ним.

У Великому князівстві Литовському до унії поставилися відносно толерантно. Митрополит Ісидор, прибувши сюди в званні папського легата, служив у церквах Києва, Луцька, Володимира (Волинського), Смоленська, Полоцька, проголошуючи унію. І все ж не все як православне, так і католицьке духовенство Великого князівства Литовського сприйняло єднання Церков.

Навесні 1431 р. митрополит Ісидор прибув до Москви, де він під час літургії помянув Папу Євгена IV, а також оприлюднив акт унії. Це викликало обурення князя Василя ІІ Темного, який назвав Ісидора вовком, лжепастирем, згубником християнських душ тощо, а також наказав ув'язнити його в Чуднівський монастир. Після цього князь скликав залежних від нього єрархів на собор для розгляду флорентійських унійних постанов. Як і слід було чекати, унія була визнана супротивною православному вченню. Відповідно, митрополит Ісидор був проклятий як єретик. Його закликали до каяття. Однак він на це не пішов. На боці Київського митрополита стояв Константинопольський Патріарх Митрофан. Тому Василь ІІ Темний разом з московськими очільниками опинився в непростій ситуації. Ісидор зумів втекти з-під варти. Митрополит спочатку подався у Твер, далі – в Литву. Зрештою, опинився в Римі.

Після втечі Ісидора, у 1448 р., собор єрархів Московії обрав київським митрополитом Йону (Одноушева). Росіяни його вважають (і не безпідставно) засновником їхньої Церкви. Таке самочинне обрання не було сприйняте Вселенською Патріархією. І, звісно, Йона не отримав висвячення.

Натомість Ісидор розгорнув бурхливу діяльність в Італії, а також Ромейській імперії, яка доживала останні дні. Він був учасником оборони Константинополя від турків у 1453 р. У 1459 р. його обрали Патріархом Константинопольським. А за рік перед цим він відмовився від київської митрополичої кафедри, передавши її своєму учневі Григорію Болгариновичу. Тоді ж, у 1458 р. Вселенський Патріархат реорганізував Київську митрополію, юрисдикція якої поширювалася на православні єпархії Великого князівства Литовського й Королівства Польського.

Щодо православних Московії, то вони опинилися в стані схизми (розколу) з Вселенським Патріархатом, а митрополит, що сидів у Москві, почав іменуватися Московським. Так завершилась майже двохсотлітня боротьба за Київську митрополію, учасниками якої були заліські, українські, литовські князі, королі польські, золотоординські хани, ромейські імператори й вселенські патріархи.

Читайте також: Київський «Рускій мір». Як ченці Києво-Печерського монастиря християнізували Залісся

Підводячи підсумки, можемо констатувати наступне.

По-перше, ніякого «перенесення» Київської митрополії з 1240 по 1458 рр. на терени Залісся (чи то у Володимир-на-Клязьмі, чи в Москву) не відбулося. Митрополити й далі іменувалися Київськими й перебували певний час у Києві, а також інших містах своєї митрополії. Інша річ, що їм подовгу доводилося перебувати спочатку у Володимирі-на-Клязьмі, а потім у Москві. Це було пов’язано з тим, що золотоординські хани надавали володимирським, а потім московським князям ярлики на велике княжіння. Тобто ці міста стали важливими політичними центрами на землях Русі і на це доводилося зважати Київським митрополитам. Натомість ці міста так і не стали офіційними центрами митрополії.

По-друге, реакцією на посилення впливу на Київську митрополію з боку князів Залісся (спочатку князя володимиро-суздальського, а потім московського) стало створення й функціонування протягом XIV ст. митрополії Малої Русі (Галицької). Однак дезінтеграція в середині цього століття Королівства Руського, на терени якого поширювала діяльність ця митрополія, відсутність зацікавлених правителів-патронів, котрі б підтримували цю церковну структуру, призвела до її занепаду й ліквідації.

По-третє, незважаючи на те, що в XIV – першій половині XV століть Київська митрополія зазнавала значного впливу володимиро-суздальських, а потім московських князів, їхніми суперниками стали великі князі литовські, котрі контролювали Київ й, відповідно, домагалися, щоб на їхніх теренах постійно перебував митрополит Київський. Виникали навіть ситуації, коли було два київських митрополити: один – у Києві і у Великому князівстві Литовському, другий – у Московії.

По-четверте, реальне і номінальне «перенесення» митрополії до Москви відбулося лише у 1458 р., коли Константинопольський Патріархат реорганізував Київську митрополію, яка поширювала свою юрисдикцію на землі Великого князівства Литовського й Королівства Польського. «Перенесена» ж до Москви митрополія не називалася Київською, а Московською й розглядалася Константинопольським Патріархатом як неканонічна й розкольницька.

Примітки:

1. Літопис Руський. Київ, 1989. С. 399.

2. Там само. С. 406.

3. Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія ХІІ – XVIII ст. Організаційна структура і правовий статус. Львів, 2010. С. 200-201.

4. Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси. Київ, 199 Т. V. С. 391-392.

Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".

—

Петро Кралюк, опубліковано у виданні РІСУ

Читайте також: 

• Історик Володимир В'ятрович: Зробимо Росію знов Московщиною
• Історія української Курщини – від заселення українцями до зросійщення
• Церковний розкол середини XVII ст. та церковна реформа: Як українці окультурювали Московію
• Не «адін народ»
• Як московити стали росіянами. Історія містифікації тисячоліття
• Вкрадений рашистами Хлебниківський список українських літописів
• Людожерство по-російськи: Чому Геродот вважав мешканців Залісся справжніми дикунами