Чому День Незалежності України — як кістка в горлі для московитів

Версия для печати

 Сучасна українська держава святкує 34-ту річницю відновлення незалежності. І вже понад третину століття це чорний день для московитів, адже вони втратили основу свого політичного та історичного міфу — Русь.

Цієї втрати боялися чорносотенні монархісти початку ХХ століття, Лєнін-Сталін у свої диктаторські часи і навіть демократи часів перебудови. З 24 серпня 1991 року і до перших агресивних дій з боку Кремля багато українців вірило, що давні протиріччя вичерпали себе, нагадує видання ТИЖДЕНЬ. Натомість московські політики не уявляли відриву від України, а інколи й прямо казали, що війна неминуча.

Красномовні свідчення про це знаходимо у мемуарах перших незалежницьких політиків, зокрема першого українського дипломатичного призначенця і першого посла до РФ Володимира Крижанівського.

Читайте також: Скільки часу триває війна Росії проти України: півтора року чи півтора століття

Єльцин зробив «гамбіт» Україною, але вірив, що поверне її

Як відомо, Україна отримала аж три документи про незалежність в останньому десятилітті ХХ століття. Декларація про державний суверенітет уже відкривала дорогу до власної держави, але 24 серпня 1991 року було важливим, аби закріпити цей курс. А фінал цього юридичного забігу відбувся 1 грудня з тотальною підтримкою незалежності на Всеукраїнському референдумі.

24 серпня важливе, зокрема, і тому, що через невдалий путч потужний блок київських комуністів відчув гільйотину на своїх шиях і фактично обрав проукраїнський бік, адже проти незалежності проголосувало тільки 4 комуністи. Якоюсь мірою День Незалежності став і днем припинення гегемонії комуністів — хоч їх і не заборонили, що могли б зробити.

Як розповідає перший посол України до РФ Володимир Крижанівський, Галіна Старовойтова — до речі, єдина, хто привітала посла зі здобуттям незалежності Україною, — після 24 серпня зайшла у кабінет до малотверезого, хоч і хитрого ватажка московитів Єльцина і намагалася переконати його, що потрібно щось робити, бо «вони підуть».

Тобто українці створять власну державу і покинуть Москву. Перший президент РФ її заспокоїв, адже вгледів у параді суверенітетів небачену доти можливість для своєї карʼєри. Навряд чи Єльцину колись вдалось би подолати всі щаблі до комуністичної верхівки, а от в умовах демократичної анархії його шанси суттєво зростали. Він сказав Галіні не хвилюватися, бо тоді, у другій половині 1991 року, було найважливіше прибрати з Кремля Міхаіла Горбачьова. А щодо українців Єльцин показав їй жест двома кулаками, що імітували жорна: з ними розберемося пізніше, зітремо на порох.

Читайте також: Дослідження підпільної Церкви, ролі релігійного чинника в розвалі СРСР дає нам певні ключі для розуміння майбутнього

Прес-аташе Єльцина Павєл Вощанов у 1991 році теж не соромився вголос говорити про незалежність України як про «чортзна-що». Великою мірою це передавало і думку першого президента РФ. Проте його жага влади зробила його напрочуд лояльним до українців, які великою мірою легалізували його становище у Біловезькій Пущі. Тільки ставши заручником президентських амбіцій, Єльцин змушений був грати роль «а що я хорошого зробив для України».

Чи взявся він за «місію» розчавити українців одразу? Скоріше ні. Йому вистачало інших проблем: і Білий дім з танків обстріляти, і вільних чеченців окуповувати, та й зловживання алкоголем не додавало сил. Крім того, Україна демонструвала цілковиту лояльність. Під час візитів в Україну московські чиновники не відчували, що приїхали на чужину. Але щупальця різних московських силових органів, мафії та церкви готували підґрунтя до нападу.

Читайте також: Історія здобуття незалежності: як українці боролися за власну державу. Частина 1

Розподіл для московитів означав неминучу війну

Володимир Крижанівський розповідає, як у 1993 році до нього в у присутності інших осіб підходив заступник голови державної думи РФ Сєргєй Бабурін і за розмовою казав: «Або ми (Росія і Україна) об’єднуємось, бо я не бачу іншої альтернативи. Або об’єднуємось, або ми воюємо. По-іншому я не бачу, як вийти з такого положення».

Уже доєднаний нині до фанатів Кобзона одіозний російський політик Владімір Жиріновскій ще у час відносної співпраці України з Росією пропонував послу очолити одну з «губерній», на які прагнув поділити незалежну Україну. Це тоді, коли в російських магазинах не було достатньо продуктів харчування, а економічно федерація виглядала не краще за умовне Сомалі. Лише спрямований екстенсивний розвиток, загарбництво і жодного бажання конструктивного діалогу з власними сусідами. І так триває вже декілька століть.

Читайте також: «Ваша держава» — смерть нашої країни

Фраза «зачєм вам ета нєзалєжность?», причому саме у такому звучанні, не раз зринала з вуст більшості московських політиків початку 1990-х років. Звісно, мало хто з них розумів, чому саме їм так важко сприйняти ідею свободи сусіднього народу. Ймовірно, у московських гуманітаристів ніколи й не підніметься рука описати суспільну фобію в РФ щодо «прощання з Україною».

Вони так і не доросли до того, аби визнати Україну «перлиною в короні імперії», радше прагнучи стерти з історії українство як явище. І це не дивно, бо для їхнього імперського міфу, порівняно з Британською імперією, ми не є Індією, а не менше, ніж Англією.

Українських військових прагнули не помічати

У 1990-ті журналісти з РФ часто питали Володимира Крижанівського як посла від України: «Кажуть, у вас, коли військові приймають присягу, їх питають, чи будуть вони воювати з Росією — у разі чого? Невже таке дійсно питають?». Посол зазвичай відповідав у такому дусі: «Звісно, про такий ідіотизм ніхто не питає, але що має робити офіцер, коли відбувається агресія проти його країни? Захищати її чи казати: “Чекайте, покажіть паспорт — а, росіянин? Тобі можна, вбивай, вбивай!”?».

Поряд із цією пересторогою — а чи не готуються часом українці захищатися проти московитів, — останні постійно демонстрували зневагу до українських військових. Дійшло до того, що тодішній міністр оборони України, «блискучий льотчик», нервував і скасовував заплановану зустріч із московськими журналістами, зупинившись за кілька кварталів до прес-центру. При тому, що московські генерали — переважно невдахи й алкоголіки, ура-мілітаризм у РФ завжди малював їх непереможними супергероями.

Насправді росіяни навіть замовчували існування українських військових. Свідченням на користь цього є їхня масова культура. Аж до 2014 року там можна знайти «хохлів», але не у військовій формі. Але є й інше свідчення — мемуари московських окупантів щодо Галичини із фактами на кшталт «офіцерів упівці винищували методично» або ж «такі гарні українські дівчата вдень — ошатно вбрані, співучі, — зате ввечері в кожної може виявитися граната». Може, тому від сучасних кремлівських пропагандистів не чутно ні слова про окупацію Заходу України?

Читайте також: Уроки історії. Київ 105 років тому при Директорії: мобілізація, диво-зброя Антанти й пошук зрадників

Було б логічно, щоб зараз росіяни відчули пошану до ЗСУ як до рівного чи й непереможного супротивника. Проте навіть зараз, коли їхня армія зазнає чергової стратегічної поразки й ціною страшних втрат і руйнувань вписує в історію щось між новим Афганістаном, Фінською війною та Кореєю, — навряд чи московити відмовляться від мілітаризму як основи «виховання» молоді. Поразки назвуть перемогами, вбивць, катів і зрадників — героями й готуватимуться до нових авантюрних поразок.

Кремль закладав помилки в державну систему України

Гібридні дії проти України Кремль почав одразу. Якось ми всі незчулися, як стали боржниками за газ. Причому українці ще мають зʼясувати, кому той газ був потрібен і чи можна було без нього обійтися. Про засилля промосковських політиків та урядовців в українських кабінетах годі й згадувати.

Крим московити хоч і віддали, але вже з початку 1990-х активно «відтискали» його в усі можливі на той час способи. І ніхто з їхніх політиків не приховував, що їм хочеться відібрати півострів. Коли ж московитам іще доводилося берегти «дипломатичне обличчя», вони не соромилися спонсорувати бандитів. Володимир Крижанівський згадує, як бачив у Кремлі «братів Башкових» — кримінальних авторитетів, що керували одним із трьох основних бандитських угрупувань Криму.

Читайте також: Сергій Жадан: "Дуже хочеться, щоб цього разу ця циклічність розірвалася, щоб ми зірвали різьбу української безнадійності"

Військово-морська база у Криму була одним із головних предметів обговорення під час перемовин із росіянами на початку незалежності. Українці, які погодилися на базу, вимагали, аби російський Чорноморський флот був «у Севастополі», а московити наполягали, що база їхнього флоту — «Севастополь». Тобто хотіли одразу все місто. Якоюсь мірою питання флоту призвело до вигнання Януковича й сучасного протистояння з РФ, хоча московити зазвичай не згадують, як прагнули навʼязати Україні саме цю залежність.

Читайте також: Історія здобуття незалежності: як українці боролися за власну державу. Частина 2

Фатальна помилка московських імперіалістів

Якби повномасштабна війна між молодою українською державою і гнилою, псевдодемократичною та голодною РФ розпочалась у 1991 році, наслідки для нас, найімовірніше, були б плачевними. Ба більше, навіть у 2014 році колони московських танків проїхали б Україною значно простіше, ніж намагалися це зробити у 2022 році. Напад путінської РФ страшний, але зроблений із великою помилкою — запізно.

Поки вони відходили від демократії до тиранії, збирали газо- і нафтодолари та зомбували населення для війни, в українців було чверть століття. Ні, не щоб кувати мечі та копати шанці, а щоб просто жити своїм бідним, корупційним, часто під московську попсу, але, найголовніше, — вільним життям.

Читайте також: Досвід УПА у боротьбі з окупантами: чи не час знову для «АБН»?

Виросло ціле покоління, що має характерну вакцину проти імперіалізму — воно просто не памʼятає і не усвідомлює, навіщо їм єднання з Москвою. Такої ментальної розкоші зовсім не мали попередні учасники Визвольних змагань, особливо з Наддніпрянщини.

У 2014 році потужний напад московитів припав би на малосформоване громадянське суспільство та зародковий період відновлення Збройних Сил України. Але й московити, за всього показового мілітаризму й солдатчини з пелюшок, тоді не були готові. Ну, а далі час і прогрес довели українців до рівня громадської організації, що на голову випереджає більшість колишніх народів СРСР. Час для путінської Московії втрачено, і його не повернути. І є велика ймовірність, що це остання спроба. Тільки українцям треба лишатися сильними, мудрими та об’єднаними.

—

Ігор Стамбол, опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ

Читайте також: 

• Розсекречені архіви радянських спецслужб: Володимир Кубійович - на карту поставлено все…
• Розсекречені архіви радянських спецслужб: Мирон Коновалець. «Він ніколи не афішував те, що робив для брата»
•  Український Донбас: ОУН-УПА, дисиденти, виступи шахтарів проти радянської влади: 12 фактів
• Не бути рабом. Як українські дисиденти протистояли зросійщенню
• Розсекречені архіви про Винниченка. Спецоперація КДБ навколо «Заповіту борцям за визволення»
•  Історія ОУН почалася з порушення конспірації
• Розсекречені документи з архіву СБУ: Тарас Шевченко у Вашингтоні
• Як карали за жовто-блакитний прапор в СРСР