Чому люди йшли та ідуть з УПЦ МП?

Версия для печати

 Хочу навести три приклади з життя, коли люди, а інколи і цілі парафії вирішували з різних причин покинути УПЦ МП і переходили до УПЦ КП.

Перший приклад – мій власний, так би мовити, автобіографічний.

Коли я в молодості зрозумів, що життя складається не тільки з матеріальних складових, а є щось вище, нематеріальне, духовне, то після декількох років пошуків серед різного псевдодуховного мотлоху типу езотерики, східних релігій і всього такого, що було досить типовим для пошуків молодим поколінням, так би мовити, істини для 90-х років минулого століття, вирішив звернутися до православ’я, тої релігії в якій був хрещений і спробувати знайти відповіді на свої питання саме там. В ту пору я не ділив Православ’я на деномінації, як не розділяю його і зараз.  І так сталося, що потрапив я саме до УПЦ МП.

За теорією вірогідності навряд чи я зміг би потрапити до якоїсь іншої церкви, УПЦ КП чи УАПЦ наприклад, бо УПЦ МП у нас добрих років 30 була в статусі державної церкви і саме їй наша влада попередавала майже всі пам’ятки архітектури і типові храми, тому УПЦ МП у нас мала привілейоване становище, інші ж служили десь по хатках-мазанках чи в переобладнаних під церкву приміщеннях. Це сходу відповідь тим, хто скаже, що «ти ж був в УПЦ МП, а потім пішов звідти».

Читайте також: Історія похорону предстоятеля УПЦ КП, що став політичним розломом

В УПЦ МП я багато чому навчився і багато про що дізнався. Відкрив для себе світ богослужінь, православної аскетики, святих отців, Ісусової молитви, житій святих угодників Божих. Але поряд з цим бачив і багато лютого негативу, про який волію не говорити в слух з непідготовленою публікою, тому що, як показує статистика останніх років, авторитет Церкви невпинно падає серед українців, тому не хочу додавати сюди ще більше негативу. Однак, крім побутового негативу, після того як пройшла так звана новоначальна благодать, коли неофіт під впливом високодуховної літератури перебуває в ідеалістичних уявленнях, я почав помічати, що в нашій прекрасній церкві забагато політики.

І політики закордонної, російської. То прославили Федора Ушакова, російського адмірала, потім знову ж таки російського царя Миколу Другого з усією своєю сім’єю і жінкою-окультисткою, яка була ученицею Жерара Анкосса, масона, мартиніста, кабаліста, ілюміната, автора багатьох окультних книг, більш відомого в певних кругах як доктор Папюс, і книжками якого вона завалила всю Російську Імперію. І під кінець існування СРСР її репринтні видання були тоді ледь не в кожній кімнаті починаючих відьом.

То культи якихось сумнівних «старух» - різних мотронушек, пєлагєюшек, агафіюшек, котрі досить успішно витісняли святих отців з їх аскетичними подвигами та високим богослов’ям. Як влучно написав диякон Андрій Кураєв, хмара свідків затулила Сонце Правди і скрізь цей туман окультизму, примітивних забобонів та імперського культу все складніше було добиратися до Істини. Все більше людей просто губилися там, втрачаючи духовні орієнтири і перетворюючись на армію злих зомбаченьків, які вважають тільки себе улюблених справжніми, канонічними та благодатними, а всіх навколо – нелюдами, котрі приречені піти до пекла.

З часом я почав задавати багато незручних питань. Наприклад, чому у всіх виданнях УПЦ МП, офіційних і не тільки пишуть більше про сусідню державу і переймаються її долею і роблять вигляд, що ніякої України або немає, або це дуже тимчасова конструкція, яка приречена на те, щоб розчинитися в «русском мірє».

Приблизно в той час я написав статтю «Археологія русского міра», в якій викрив це потворне пропагандистське явище, котре як троянського коня з усіх сил намагалися затягти до церкви. Наприклад, якось запитав в творців журналу «Отрок.UA» в Іонинському монастирі, чому вони його назвали саме «Отрок.UA», якщо там про Україну майже нічого немає, а якщо і є, то з позицій російського колоніста, і чи не краще назвати цю річ своїм іменем, а саме «Отрок.RU»?

Читайте також: Вселенський патріарх закликав патріархів підтримати автокефальну ПЦУ

Я почав усвідомлювати, що нашу церкву і мене як її частину просто-напросто дурять і використовують в свої брудних політичних іграх. Тоді з’явилося питання, а що робити далі? Усвідомлюючи все, і далі знаходитися в ролі статиста в чужій грі проти власного народу і держави? Переходити до УПЦ КП чи УАПЦ тоді не міг, бо ще досить сильно працювала установка, що це неправильні неканонічні церкви, і до того ж за багато років у мене з’явилося багато друзів і знайомих, думка яких для мене була дуже важлива.

Тому я прийняв рішення залишатися в УПЦ МП, але відійшов в сторону, перестав вести якусь активну діяльність. До того я, наприклад, був співголовою Чернігівського Православного Товариства, вів місіонерську діяльність. Після розчарування в УПЦ МП я став більше читати літератури, молитися, або, як кажуть, займатися духовними практиками, але не поривав з цією релігійною організацією. Хоча мені вже ніби напівжартома натякали, що патріотам України тут не місце, що такі збираються в УПЦ КП, от туди мені і треба.

Так тривало до 2014 року. Останньою краплею стала реакція багатьох моїх друзів і знайомих на військову агресію РФ – від м’якої підтримки до неприхованої радості, мовляв, «скоро наші нас визволять від клятих бандерівців». Після того я вже чітко зрозумів, що настав час робити вибір. Не можна, усвідомлюючи, де саме ти знаходишся, продовжувати йти проти власної совісті і робити вигляд, що все добре. Це стало останньою краплею, після чого я вже не вагаючись перейшов до УПЦ КП.

Декотрі богослови з УПЦ МП факт шаленої політизації своєї церкви намагаються заштукатурити цитатами з Святого Письма типу «Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас, і гнатимуть, і зводитимуть на вас усяке лихослів'я та наклепи – Мене ради» (Мф 11:12) або «Коли світ вас ненавидить, знайте, що Мене він зненавидів перше, ніж вас» (Ін 15:18), про протиставлення вірних і світу, про протиставлення плотського і духовного і таке інше.

Але в усіх цих дуже дотепних та правильних на перший погляд твердженнях є одне велике «але». Ніякого насправді протиставлення плотського і духовного, чи протиставлення вірних і світу в нашій конкретній ситуації немає. Такі автори видають бажане за дійсне. Як співає одна народна артистка України: «А я бачу те, те чого нема».

Власне, ніхто не вимагає від наших прекрасних сестер і братів з УПЦ МП відріктися від Христа і поклонитися веліару, насправді все з точністю до навпаки: наше суспільство і держава просять у них порвати зв’язки з Москвою та з її єретичним й антилюдським вченням «русского міра» - і ніякі забалакування вже не допоможуть. З тої самої причини не працюють в нашому випадку і Євангельські цитати, бо Христос ніколи не був помічений в політичній діяльності. В Євангелії ми не знаходимо жодного місця, де б Його хтось звинувачував в цьому.

А що, якщо це саме Христос устами нашого суспільства вимагає від самої канонічної та благодатної в світі релігійної організації визначитися, з ким вона – з Ним чи з паном Гундяєвим і Ко? Таке ніколи не приходило в голову нашим богословам з УПЦ МП? До речі, це і до них теж Христос взиває, з ким ви, панове? Продовжувати казати на чорне біле в умовах, коли тобі вже давно ніхто не вірить – так собі стратегія, скажу я вам.

Читайте також: Война за Томос

Друга історія – парафії, настоятелем якої я став після свого переходу з УПЦ МП до УПЦ КП і яка пішла з УПЦ МП набагато раніше за мене, ще в 2009 році. Тоді ця історія викликала справжній фурор в суспільстві, адже це був період найбільшого розквіту та впливу Московського Патріархату в Україні.

Історія досить банальна: парафію не влаштовував настоятель, котрий творив різні непотребства, про які я тут згадувати не буду – справа не в деталях, а в самому факті. Парафіяни жалілися правлячому архієрею на це, але реакції було нуль, тому що архієрей був корупціонером і за всілякі неподобства, які інколи творили його підлеглі, просто накладав штрафи, які йшли в його власну кишеню і різнилися від ступені тяжкості скоєного батюшками. Так відбулося і в цьому випадку: на батюшку за всі його косяки по традиції наклали штраф, а нашим нещасним парафіянам високопреосвященнійший корупціонер порадив терпіти, бо Христос терпів і нам велів.

Билися-билися нещасні селяни об цю стіну корупції та байдужості, аж поки хтось не підказав їм, що крім УПЦ МП є ще і УПЦ КП. Після чого селяни, які заморилися добиватися правди від канонічних та благодатних, зібрали парафіяльні збори і одноголосно проголосували за перехід до Київського Патріархату з Московського. Як казав один відомий спортивний оглядач, такий хокей нам не потрібний.

Звичайно, потім були автобуси з канонічними тітушками, яких селяни просто поперекидали через церковний паркан, благодатне волання про «ганєнія» та «насільствєнниє захвати храмів». Потім старий архієрей-корупціонер з великою бородою, з вини якого його єпархія втратила величезний храм-пам’ятку архітектури, буде не зморгнувши оком брехати журналістам про «раскольнєгов, які підло віджали цей осередок канонічності та благодаті». Потім навколо храму будуть скакати проплачені журналюги з СПЖ та інших продажних інфопомийниць і шукати приводу, щоб оббрехати парафію, відробити свої 30 срібреників від «новинських», але це вже їм не допоможе. Як то кажуть, після бійки кулаками не розмахують.

Третя історія – це історія виникнення парафії, на якій я зараз служу.

Наше маленьке містечко з населенням трохи більше 10 000 людей, яке знаходиться за трохи більше як 30 км від кордону з РФ, на початку 2000-х тисячних років мало один великий храм, збудований ще в кінці минулого століття, який використовувався при СРСР як клуб і в часи Перебудови був повернутий громаді. В його відновленні брали участь якщо не всі, то більша частина нашого містечка. І так тривало до того часу, коли не відбувся перший майдан в 2004 році, і у нас, як і по всій Україні, почала зростати кількість національно свідомих громадян.

Нещодавно прочитав на сайті «Главком» статтю під назвою «Що не так з ПЦУ? Гострі питання до митрополита Епіфанія», де автор Петро Вуєць ставить в провину очільникам ПЦУ відсутність спонсорів і навіть присвячує цьому цілий розділ під назвою «Нема свого Новинського». Йому опонує митрополит Білоцерківський Євстратій. 

«Якщо ж казати про кількість меценатів, то хто хоче – допомагає і зараз, хто не хоче – ні, – каже соратник Епіфанія. – А залучати «політичних інвесторів», як робить МП, отримуючи кошти в обмін на виконання їхньої волі, ПЦУ не буде».

Так от, ці слова митрополита Євстратія можна взяти епіграфом до нашої історії, і саме про виконання волі політичних інвесторів і піде далі мова. Загальновідомий факт, що в УПЦ МП таких спонсорів хоч відбавляй, але, як то кажуть, безкоштовним сир буває тільки в мишоловці. Або ще кажуть, борг відплатою красний. От і нашим батюшкам давали щедрі пожертви місцеві «новинські» від проросійських політичних сил. Однак настав час розплати і в один прекрасний момент до наших батюшок прийшов політичний диявол і почав вимагати, образно кажучи, їхні душі як плату за щедре спонсорство.

Довелося їм розповсюджувати прямо в храмі політичну агітацію певних партій, що, звичайно, викликало море негативу з боку патріотично налаштованих містян. І власне з цього моменту починається історія нашої громади. Люди вирішили, що така заполітизована церква, в якій замість проповіді роздають політичну агітацію, їм не потрібна, тому вони створили громаду і попросили в архієрея УПЦ КП прислати їм священика. Після довгих поневірянь і проходження різних чиновницьких перепон і пасток наша громада була зареєстрована і отримала в оренду приміщення колишньої районної бібліотеки, де ми проводимо богослужіння і до цього дня.

Мораль цієї байки така: за все треба платити. Тому ми дуже обережно відносимося до різних спонсорів та меценатів, стараємося обходитися власними силами, щоб не опинитися на місці наших нерозумних братів з УПЦ МП, котрі за подачки самі створили собі величезні проблеми і втратили авторитет та парафіян. Хоча повинні були найперше дбати про спасіння душ довіреної їм пастви, а не про власні гаманці та інтереси.

Читайте також: Усі парафії Філарета відійшли митрополиту Епіфанію

Підбиваючи підсумки цих історій, треба сказати, що все-таки добре, що ми не Росія і у нас є альтернатива «державній церкві», бо там таке просто неможливо. Там «все мовчить, бо благоденствує», як писав класик. Саме альтернатива не дає розслабитися і остаточно перетворитися на тоталітарну організацію тим, хто на певному історичному відрізку вважається «державною церквою».

Тому що і у нас деякі представники виду «хомо совєтікус» в вишиванках закликають створити одну-єдину релігійну організацію, і начебто це буде великим благом для нашого суспільства, зовсім забуваючи, що у всьому цивілізованому світі існує розмаїття у всіх сферах – і саме це і є основою прогресу та процвітання.

Саме це робить західний світ цивілізованим і передовим, і тому саме туди ми намагаємося потрапити – в сім’ю розвинених націй, а не на пострадянський простір, куди нас тягнуть псевдопатріоти, звичайно, з самих найкращих побажань, бо вони просто не знають, як можна по-іншому. Як казав класик, у нас що не партія створюється, то виходить КПРС, що не церква, то РПЦ, але ми повинні розірвати це порочне совкове коло, бо інакше так і залишимося навічно в цьому болоті разом з північними сусідами.

—

Ігумен Нестор Назаров, УПЦ КП; опубліковано у виданні Religion.in.ua

В тему: 

• Гундяєв снарядами вибиває своє мп з України
• Росія проти українців здійснює геноцид. Докази й аргументи
• «Православный коммунизм» в фашисткой России: кто стоит за спиной Путина
• Як російські попи разом із силовиками насильно депортують українців до росії що має ознаки геноциду
• Митрополит Олександр Драбинко: "Доки не позбудемося москальщини, не буде нічого людського"
• Чи існує змова між ОП та Новинським про захист московської церкви в Україні?
• Священики ПЦУ у заручниках окупантів
• Як бреше російська православна церква
• Злочинці в рясах з Московського патріархату: чи вб'є це УПЦ (МП)?
• Церковь врага: как УПЦ МП влияет на украинцев
• Що не так з росією?
• Несостоявшееся государство путина
• Кривавий московський звір: «Сам Сатана живе в моїй сраці»
• Спроби «відбілити звичайного росіянина» буде мати наслідком лише наступні війни
• Археология войны. Что останется после вторжения России в Украину?