Командир роти БПЛА: “Налаштуйте нормальну систему, і ніхто не йтиме в СЗЧ”

Версия для печати

 Той факт, що війна України проти російського агресора стала новим етапом у воєнній історії, передусім завдяки дедалі більшій ролі дронів, уже став очевидним для всього світу. Безпілотні апарати диктують глибину лінії зіткнення, способи ведення бойових дій, можливість застосування інших засобів озброєння та техніки. І забезпечують левову частку контенту каналів на кшталт “Дохла русня”.

Серед найвідоміших (бо були серед перших) підрозділів Сил оборони, які спеціалізуються на роботі з БПЛА – колись рота, а нині вже батальйон безпілотних систем Black Raven 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”.

Едуард Боднюк з позивним “Штик” – командир 3-ї роти безпілотних систем цього батальону. Прийшовши 24 лютого 2022 року в ЗСУ старшим солдатом, він дослужився до звання сержанта, а потім закінчив пришвидшені офіцерські курси і став молодшим лейтенантом. Хоч нагадує: коли на початку великої війни всі були на передовій, звання втрачали свою актуальність – важливими були передусім знання і вміння. “Я б і офіцером не ставав, якби не бажання побудувати ефективний підрозділ”, – зізнається Едуард.

І будує такий підрозділ. Де вміють і знають як виконувати складні задачі, ефективно знищують ворога і не йдуть у СЗЧ – а навпаки, повертаються з інших частин, – бо між командирами й підлеглими панують повага і взаєморозуміння.

На початку операції на Добропільському напрямку, яку тепер називають контрнаступом, “Чорні круки” (Black Raven з англійської – “Чорний крук”) були задіяні у зрізанні виступу, спричиненого проривом росіян. Тепер працюють переважно на Костянтинівському напрямку, де ворог продовжує запекло тиснути, намагаючись прорвати українську оборону.

Та попри те, що ситуація навколо Костянтинівки дуже важка, Едуард називає її “стабілізованою”.

“Це не означає, що нам там просто – навпаки, це важка цілодобова робота, невпинний процес. Щоденні бої, щоденні спроби ворога просунутися вперед, які ми подавляємо. Коли я кажу, що ситуація стабілізована, то маю на увазі, що вона для нас зрозуміла: ми знаємо, як діяти, як пересувається ворог, чого приблизно від нього чекати. І зараз росіяни не мають тут успіху. Звісно, вони постійно стараються здобувати якісь перемоги, але ми працюємо над тим, щоб їм це не вдавалося”.

У чому ситуація в російських військ значно гірша, ніж у нас; за якими показниками наші дрони помітно відстають від їхніх; що треба змінити в армії, щоб військові не йшли в СЗЧ; чи варто сподіватися на мир із Росією і як її перемогти – про все це “Новинарня” поспілкувалася з командиром 3-ї роти батальону безпілотних систем Black Raven 93 омбр “Холодний Яр” Едуардом Боднюком.

“Можливо, “Рубікон” – це останній шанс Росії в цій війні” 

Головним опонентом і найбільшою проблемою комроти Боднюк називає Центр перспективних безпілотних технологій ЗС РФ “Рубікон” – елітний підрозділ російської армії, що спеціалізується на роботі з дронами. Головне змагання у створенні тієї самої kill zone відбувається саме з ними.

– І вони для нас, і ми для них створюємо такі умови ведення бойових дій, які не дозволяють противнику перебувати максимально близько до фронту і виконувати певні завдання максимально ефективно. Так, це дійсно є великою проблемою. Але з цією проблемою можна боротися, якщо задіювати певні тактичні заходи і рішення.

І я запевняю вас, що у росіян ситуація в цьому плані набагато гірша, ніж у нас.

Адже вони не задіюють таку кількість різних інноваційних підходів, як це відбувається з нашого боку. Так, є засоби, які вони опанували набагато краще за нас. Але це не паритет.

– Які саме засоби ви маєте на увазі?

– Із тих, які можна назвати, – крила розвідки й оптоволокно. Це те, в чому ми дійсно маємо наздоганяти.

Оптоволокно в Костянтинівці. Фото: 93 омбр ЗСУ

– Але ж ви теж працюєте з дронами на оптоволокні?

– Так, звісно. Проте воно різниться. Не можна сказати, що наше оптоволокно гірше, але воно відрізняється від російського. І мені хотілося б, щоб у нас було таке ж, як у них. Я не знаю, чи є можливість зробити краще, але хоча б досягнути такого результату, який мають вони.

– А в чому саме його основна перевага? Дальність ураження, міцність?..

– Один із головних параметрів – якість зображення. А по-друге, це сама конструкція видів дрона.

І, так, міцність оптоволокна дійсно є окремим бонусом. Тому нашим успіхом у цьому є вже те, що ми наблизилися до їхнього результату. Але ж вони одразу почали з дуже високої планки, і це для них був виграшний момент.

Не знаю, як у них так вийшло і які ресурси задіює для цього їхня держава, але “Рубікон” – справді сильний противник.

Я навіть припускаю, що це, можливо, останній шанс Росії в цій війні, щоб нормально на щось спромогтися на лінії проведення бойових дій. Бо всі інші підрозділи – вони зараз просто не можуть скласти нам конкуренцію. А “Рубікон”, на жаль, так.

Але ж усе тимчасово.

“Років за три Україна в плані застосування безпілотників залишить далеко позаду весь світ”

Black Raven працює з більшістю видів БПЛА. Фото з архіву Едуарда Боднюка

Black Raven працює з більшістю видів БПЛА: великими та малими, FPV-дронами, “крилами” різного типу. І про всіх своїх “пташок” Едуард говорить із неприхованим захопленням.

“Зараз є неймовірно велика кількість проєктів, які дозволять нам вражати ворога на різних дистанціях, від 30 кілометрів. Це можуть бути їхні артсистеми, РСЗВ, різні радіолокаційні станції. Насправді ми в цьому напрямку досить прогресивно рухаємося. І я маю на увазі не тільки наш підрозділ, хоча ми є одним із найсильніших підрозділів БПЛА в Силах оборони, а й узагалі Україну”.

На запитання, як еволюціонували безпілотні апарати за останні рік-півтора, відколи їхня роль на полі бою стала значною мірою визначальною, військовий посміхається. Рік? Та в цій галузі кожен місяць вражає стрімкими змінами й еволюцією!

“Про те, що було півтора року тому, можна сказати, що не було нічого. І дуже добре, що зараз у нас з’являється все більше підприємств, виробників, нових знань. Розширюється не лише асортимент, а й горизонт використання дронів.

Я навіть більше скажу. Якщо такі темпи зберігатимуться, то умовно десь років через три Україна в плані застосування безпілотних засобів вирветься наскільки вперед, що наздогнати нас буде дуже важко”.

Зберігати цей темп допомагає постійна співпраця виробників та розробників із власне військовими, які випробовують їхню продукцію одразу в ділі. І не лише надають “фідбек”, тобто відгуки й зауваження, а й долучаються до вдосконалення апаратів безпосередньо.

“Ми їх одразу доналаштовуємо, підбираємо різні компоненти, щоб покращити саме ті характеристики, які потрібні для виконання задач. Тому можна сказати, що деяким виробникам ми навіть налаштовуємо дрони. Тобто у них є прикольна база, з якої вже ми робимо той виріб, який нам потрібен. А вони його потім масштабують”.

За словами Едуарда, зараз такий формат співпраці військових з виробниками дуже популярний:

– Першими це започаткувала Третя штурмова, а ми на їхньому досвіді подивилися і переконалися, що це має справді має сенс. Тому що 85-90 відсотків виробників трохи відстають від того темпу, який задає фронт.

І мене дуже тішить, що більшість виробників готові до цієї співпраці, бо справді зацікавлені зробити виріб, який буде ефективно працювати.

– Раніше виробники часто скаржилися на те, що навіть якщо вони вже випускають потрібний і підходящий для фронту продукт, дуже багато часу йде на те, щоб його зареєстрували й допустили до використання. Як із цим зараз?

– Це надзвичайно велика проблема. І дуже суттєва. Я не розумію, чому люди, які займаються врегулюванням законодавства і всіх цих нормативних актів, не можуть розробити ефективні шляхи для масштабування найголовніших проєктів, які дійсно працюють, і швидкої реєстрації тих, які мають майбутнє і перспективу. Це ж зараз найважливіше, що може бути!

На мою думку, мала б бути проста процедура для реєстрації ефективних засобів і наскільки ж простий спосіб відсікати все, що не потрібно. І це б значно пришвидшувало процес.

Фото з особистого архіву Едуарда Боднюка

Ще одна проблема, на яку часто скаржаться вже передусім самі бійці, – нестача дронів. Едуард, щоправда, запевняє, що у їхнього підрозділу безпілотників достатньо. Для роботи… але не для “повного щастя”:

“Це як коли дуже сильно зголоднів, і тут вдалося трохи перекусити. Наче й поїв, але ж не наївся! Тому, звісно, щоб угамувати наші апетити, дронів має бути більше. Різних, усіх, які потрібні. Я дуже хочу, щоб так було у всіх підрозділах Збройних сил, які працюють з БПЛА – не тільки в першої десятки найкращих, не тільки в Лінії дронів, а взагалі у всіх. Бо я знаю підрозділи, яким, наприклад, держава забезпечує п’ять FPV-дронів на тиждень (!). Це несерйозно. Деякі підрозділи використовують по 200 дронів на день! Тому давайте більше”.

“Прослужив тиждень – і дізнався, що я в 93-й бригаді”

Попри те, що стрімкий розвиток дронів на війні розпочався не одразу, Едуард у свій перший “мавік” “закохався”, щойно почав із ним працювати. Але це було потім, адже коли на початку вторгнення РФ він прийшов у 93-тю бригаду, головною метою було якомога швидше й ефективніше бити ворога – чим дадуть. Власне, за цим основним пріоритетом старший солдат Боднюк навіть номер своєї бригади дізнався далеко не одразу…

До “повномасштабки” єдиним військовим досвідом Едуарда була строкова служба в армії. Він чесно зізнається, що тоді до війська не поспішав і навіть сподівався цієї місії якось уникнути. Але, зібравшись із думками, зрозумів: таки треба йти.

“Насправді – ні про що не пошкодував, – зізнається військовий. – Армія, як виявилося, дуже прикольна штука. З’являється дуже багато знайомств, різних поглядів, досвіду. Рекомендую!”

Едуард Боднюк “Штик”. Фото з особистого архіву

У 2021 році він демобілізувався і, озброєний новими знаннями та досвідом, переїхав з рідної Умані на Черкащині до Києва. Там його через рік і застало повномасштабне вторгнення Росії.

“Я дуже добре пам’ятаю, як сидів на краю ліжка й думав, що робитиму далі. Хоча вибір насправді був тільки між тим, почекати до вечора чи йти мобілізовуватися вже зараз. Ну, бо це був ранок”, – сміється Штик.

За порадою звернувся до товариша, з яким разом працював. Той у 2014-2016 роках  був командиром роти, воював у Донецькому аеропорту, пройшов найгарячіший період АТО.

“Я запитав, які в нього плани. Він каже: “Поїду в свою бригаду і буду виконувати там завдання”. О, кажу, так і я з тобою хочу. І ми поїхали”. Саме тоді, сміється Штик, він обрав собі позивний. Точніше, придумав:

“Ми тоді ще тільки їхали в напрямку Дніпра мобілізовуватись. Я розумів, що позивний має бути досить коротким та звучним, щоб його можна було запам’ятати і легко вимовляти. Оскільки я був високий і на початку війни досить худорлявий, то “Штик” підходив майже ідеально.

Приїхали в Дніпро, там нас мобілізували і ми поїхали наступними рейсами на Охтирку. І десь, можливо, тільки через тиждень я дізнався, що це була 93-тя механізована бригада, – сміється нинішній комроти. – Хоча на той момент ми вже виконували завдання”.

На початку працювали, хто з чим міг. Едуард з приємністю згадує, як вибивали логістику ворога з гранатомета: “Вони й не знали, де ми знаходимось, хоча ми їх відмінусовували досить конкретно”.

А потім відбулося його перше знайомство із дроном.

“Той 2-й “Мавік” – це для мене був новий світ!”

“Я, чесно кажучи, не мав на меті навчитися керувати безпілотником. Але коли його побачив, мені стало наскільки цікаво! Це був 2-й “Мавік” (DJI Mavic 2, один із найпростіших і найбільш поширених квадрокоптерів, – “Н”), але для мене це був новий світ. Я давай його використовувати, і з того часу командир мене буквально нагородив отим пультом. Зарядка, павербанк, – то все твоє життя!

І, можна сказати, цілодобова робота. Так я її вже й не полишив. Бо вже на той момент зрозумів, наскільки це ефективно. Навіть у плані розвідки: ти не йдеш пішки, а летиш! Потім уже пішла й ударна частина, але спершу це здебільшого була розвідка”.

Надалі в бригаді зрозуміли, що час формувати окремий підрозділ БПЛА. І, як бачимо, не прогадали.

Едуард із Євгеном Черепнею “Стусом”

“Я тоді потоваришував з Євгеном Черепнею, позивний “Стус”. Із ним ми й починали. Хоча Стус, можна сказати, “запізнився” в бригаду на один місяць. Ми на самих початках повномасштабної війни такі “махновці” були – бігали собі, їздили на тих пікапах з гранатометами. І вибігалися до того, що в нас сформувався свій досить численний підрозділ, свої правила. Це вже така “елітка” була – ми почали окремо жити, ремонтуватися.

А Стус із іншими розвідниками (серед них, зокрема, був Роман Ратушний, який зрештою залишився в розвідці – “Н”) до нас приходили чисто за водою для кави. Вони були такі молоді, світлі, ініціативні, хоробрі, і так нестримно рвалися щось робити просто негайно, діяти! Тому попросилися приєднатися до нашої структури – і командир дозволив.

Ми починали з маленького підрозділу: нам дали дев’ятьох людей, з ними ми сформували позиційні пункти, в яких вели розвідку і коригували вогонь.

А потім підрозділи розширювалися мірою того, наскільки у нас з’являлися нові засоби, наскільки ми доводили, що це ефективно на фронті. І так дійшло до того, що я став уже командиром роти в батальйоні безпілотних систем. Тому що 93-тя бригада була серед тих підрозділів, які зробили помітний стрибок у підході до керування безпілотними засобами. А Black Raven уже як батальйон увійшов у першу десятку найефективніших підрозділів БПЛА в Україні”.

“Налаштуйте нормальну систему з переведеннями – і люди не йтимуть у СЗЧ”

Едуард на тлі знищеної українськими військами російської бронетехніки. Фото з архіву Едуарда Боднюка

Щомісяця “Чорні круки” знешкоджують тисячі окупантів і сотні одиниць їхньої техніки. Уражених цілей було так багато, що коли ми запитуємо Едуарда про найбільш цікаві, він стомлюється перелічувати всі ті РСЗВ, ЗРК й РЛС. А потім зауважує:

“Мабуть, найоригінальніша з останніх цілей – це наземний роботизований комплекс ворога, який ми уразили тут, на Костянтинівському напрямку. Цікава вона тим, що це один із перших зафіксованих і підтверджених етапів зростання російських військ саме в цій частині. НРК вони до того часу так не використовували”.

Підрозділ Едуарда не лише успішно працює, а й активно розвивається, тож однією з найбільш нагальних тем для нього (як і для всього війська загалом) є питання поповнення.

Зараз основні шляхи поповнення батальйону особовим складом – цеповернення з СЗЧ і рекрутинг.

– Найбільше до нас зараз приходять ті люди, які пішли на самовільне залишення частини в інших бригадах. Ситуації бувають різні, але головне, що у нас вони себе знаходять, їм усе подобається.

А потім, коли він бачить, що в нас і умови кращі, і ставлення, то й інших своїх товаришів спонукає не йти в СЗЧ, а переводитися “нормальними методами”, бо це все-таки відповідальність.

– Але ж не секрет, що насправді інколи значно легше піти в СЗЧ і потім “повернутися” звідти в новий підрозділ, ніж перевестися офіційно…

– Тому я кажу:

налаштуйте нормальну систему з переміщеннями людей в підрозділи – і ніхто не йтиме в СЗЧ.

А так у людини часто просто не залишається виходу. Тут же навіть не про те, що люди здебільшого бояться виконувати задачі на лінії бойового зіткнення, де є безпосередній контакт з ворогом. Це більше про відносини зі своїм командуванням, про умови роботи, про стратегію планування і ставлення до людей.

Я ще не зустрічав військовослужбовців, які були б отакі прямо погані-погані. Просто до кожного потрібен свій підхід. І тоді кожен розуміє свою справу і дійсно самовідданий.

– Тобто, на вашу думку, люди були б більше вмотивовані, якби у них було все гаразд у взаєминах із командуванням та безпосередніми командирами?

– Стосунки з командуваннями – це тільки один із чинників. Я переконаний, що є багато можливостей людину вмотивувати. Хоча для цього потрібен час. Але, зрештою, це може бути й більша заробітна плата.

У росіян, як ми знаємо, вона більша в рази. А в нас натомість вмикається сталевий стержень і патріотизм українців. Особисто я не мислю такими категоріями, що от той мобілізований, той контрактник, той сам прийшов, а того “бусифікували”. Ні, у Збройних силах – усі військовослужбовці, яким би шляхом вони сюди не потрапили.

Тому навіть ті, хто, як це називають, “бусифікований”, на початку бояться – а потім розуміють склад своєї роботи, їм трошки стає краще, легше, і вони починають ставитися до цього інакше.

Але все одно я вважаю, що одним з основних чинників для мотивації була б належна грошова винагорода.

– Як би ви, як командир, якому потрібні бійці, звернулися зараз до людей, що всіляко уникають мобілізації, щоб вони прийшли до вас? Або до тих, хто в СЗЧ і поки що не поспішає повертатися.

– Я б сказав таким товаришам: прийдіть, подивіться, спробуйте.

Я не знаю, яка була у вас історія в минулому, яке було ставлення, які саме дії спонукали вас вчинити в СЗЧ, але запевняю, що кожен підрозділ різний.

У нашій країні просто зараз, просто сьогодні ведеться війна. І найближчим часом вона не закінчиться – не дивіться телевізор і не сподівайтеся на це, а прийдіть, спробуйте і почніть захищати свою батьківщину. Бо, на жаль, окрім нас цього ніхто не зробить. Кожного з нас.

Потрібно покласти цьому край. І наш підрозділ може вас забезпечити всіма необхідними заходами і засобами, для того, щоб не вмирати, а вбивати ворога.

“Навчитися літати на БПЛА можна в будь-якому віці, головне – бажання”

– А за програмою 18-24, яку недавно також розширили й на БПЛА, до вас уже хтось встиг прийти?

– На жаль, зараз до нас прийшла невелика кількість саме хлопців такого віку. Сподіваюся, буде більше. Бо мені хотілося б, щоб це працювало, щоб дійсно люди отримували обіцяні перспективи в цьому напрямку.

Із другом Стусом

Мені дуже приємно спостерігати молодь, з якою я зараз спілкуюся. Так, вони можуть в якихось сенсах губитись, але вони не зупиняються. Тобто ті виклики, які перед ними ставлять, вони стараються виконувати, навіть коли дуже важко.

І в цьому є певна відмінність від, наприклад, людей віком 30+. 18-річні й трохи старші – дуже пробивні люди. Вони знають англійську, вони працюють в інженерних напрямках – щоб збудувати саме таку структуру використання й виробництва ефективних дронів, яка буде найбільш ефективною для держави і для нашого підрозділу.

– Кажуть, що з дронами якраз найкраще працюють саме молоді люди – в яких швидша реакція, а в багатьох іще й геймерський досвід. Ви з цим згодні?

– Я вважаю, що швидкість роботи з безпілотниками залежить особисто від людини. Бо є й ті, кому 18, а їм складно це опанувати. А от у мене, за історію саме мого командування, найстарший пілот мав 55 років. І він, до речі, досить ефективно працював.

Тут важливо те, що час, за який ми його навчили використовувати дрон, був більшим, ніж той, який потрібен у 18. Там зазвичай буквально показав – і все, вже летить і щось уражає.

Але насправді, якщо є бажання і ти цілеспрямовано прийшов на БПЛА – то обов’язково навчишся.

“Не треба нам миру з Росією. Нам треба така війна, щоб Росія пам’ятала: в неї жодного шансу”

У свої 27 молодший лейтенант Боднюк, який іще якихось п’ять-шість років тому й гадки не мав, що його подальше життя буде пов’язане з військом, говорить і міркує як досвідчений командир. І хоч він також стомився, як усі, хто воює вже по три й більше років, усвідомлює: швидкої демобілізації чекати не варто.

По-перше, бо кінця цій війні поки що не видно. А по-друге – для того, щоб когось демобілізували, на його місце мають прийти інші. І цих інших має бути дуже багато:

– Тому мобілізація необхідна, – наголошує Едуард. – Ми живемо в демократичному суспільстві, у нас навіть армія частково демократична, хоча саме з огляду на порядок ведення бойових дій і всіх документів армія – це не річ демократії. Це дуже така холодна штука, до якої треба звикнути. І тут мають бути певні способи мислення.

Тож для того, щоб мобілізація не провалювалася, люди, окрім страху перед ТЦК, мають бачити щось і потім. Тоді все буде нормально.

Щодо мене особисто, то навіть якщо у нас військо буде переповнене, я, на превеликий жаль моєї дружини, вже не зможу зупинитися на пів шляху, поки не буде чіткого завершення [війни]. 

Удома на Едуарда чекає сім’я – дружина, яка після вторгнення Росії категорично відмовилася виїздити з України й весь цей час залишалася в Києві, і маленький син, якому лише трохи більше року.

Молодий командир зізнається, що “розірватися” між коханими людьми і обов’язком дуже складно.

“Я люблю і їх, і люблю тих людей, які тут. І в першу чергу переживаю за тих, хто на війні. Я відповідально ставлюся до цієї місії, тому мені складно відлучатися додому, хоча це дійсно потрібно. Мала дитина, треба увага, дружина сама і їй мало кому є допомагати… тому це для мене кожного разу виклики”.

Я тут до кінця, тому що я глибоко переконаний:

нам треба готуватися не до миру, не до демобілізації, а саме до війни.

Бо Росія її не зупинить ніколи, як би хто себе не налаштовував, як би люди не вірили в мир, у якісь домовленості Трампа. Ні, це не шлях України.

Шлях України — це військовим чином дати Росії зрозуміти, що в неї немає жодного шансу.

Ми зараз робимо це. Якщо подивитися на історію, ніхто жодного разу не завдавав настільки масштабного удару російській армії, російській державі, як це зробила Україна. Це ще не кінець, вони ще будуть своє терпіти.

Але не треба розслаблятися. Українці впродовж своєї історії конфліктів з Росією вже переконалися, що довіряти не можна. Це не той шлях.

Не треба нам миру з Росією. Нам вони не потрібні як друзі. Нам треба з ними війна, але така, яка буде Росії нагадувати, що в неї жодного шансу. Бо вона вже зазнала таких втрат, що їй просто не потрібно цього.

“Будь ласка”. Ось так вони мають казати. “Будь ласка, нам не потрібна війна з Україною”.

“Подіями АТО я не цікавився, а тепер собі за це докоряю”

– У вас у сім’ї з дитинства було патріотичне виховання чи такі свідомі погляди – це вже результат світогляду, сформованого під час великої війни?

– Мушу визнати, що до “повномасштабки”, взагалі до життя, я проігнорував АТО за браком свого віку. І ні батьки, ні суспільство не донесли до мене думку, що це не якась фікція, що це дійсно відбувається в нашій країні. Бо воно ж було таке віддалене… І я собі за це докоряю.

А Росія на той період для мене не існувала як держава. Тобто вона не мала для мене ніякої цікавості – ні зі знаком “плюс”, ні зі знаком “мінус”. Ну, була і була.

Для більш західних регіонів України Росія завжди була ворогом, вони все пам’ятають. Для східних регіонів це був сусід і товариш. А для центральної України, на мою думку, це було щось таке: ну, Росія – і Росія…

Так, туди їздили заробляти, не будемо обманювати. Але особисто для мене її як чогось значущого не існувало.

Мої на сьогодні повністю сформовані погляди, якими я пишаюсь, певним чином прищепив мені Стус. Я цікавився, він відповідав на ці питання.

Тому що він з Донбасу, він бачив війну ще з 2014-го, і бачив війну зараз повномасштабну. І він наскільки глибокий у своєму розумінні й наскільки широко може його сформулювати, що це не залишає простору навіть для спроб засумніватися.

—

Леся Шовкун, опубліковано у виданні НОВИНАРНЯ

Читайте також: 

• Олександр Вдовиченко: "Завжди кажу і буду: я командував найкращими солдатами у світі"
• «А якби в бою?!.»
• У квітні зарплата простого солдата на передовій зросте до 22 тис. грн.
• Як українські миротворці рятували людей у Боснії і Герцеговині
•  Людмила Менюк (“Мальва”): "Не відмовляла сина йти на війну. Врішуй сам – так учила дітей"
• Сергій Філімонов: молодь треба мотивувати, а не мобілізувати
• Командир 91 окремого полку оперативного забезпечення ЗСУ полковник Денис Дикий про оборону Охтирки: кожен на своєму місці був героєм
• Історія вчительки української мови і літератури, яка служить у ЗСУ: усе почалося з любові до Києва