"Нащадки тих, хто стратив прадіда моєї дружини, тепер несуть смерть в наш дім"

Версия для печати

Напад Росії на Україну став викликом для всіх — не лише на полі бою, а й у серцях тих, хто шукає, як жити з вірою в реаліях війни. Євангельські християни в Україні переосмислюють, як можна бути присутніми там, де проливається кров, і як свідчити про Христа в умовах жорстокої боротьби.

Один із тих, хто пішов дорогою військового капеланства, — Іван Горбик, служитель із баптистської спільноти. Розмова  журналістів видання РІСУ з військовим капеланом від Всеукраїнського Союзу Церков Євангельських християн баптистів Іваном Горбиком

Іван служить у Збройних Силах України як офіційно визнаний капелан — без зброї, але на передовій. Напередодні Різдва 2024 року він отримав поранення від дрона, однак після лікування повернувся до своїх побратимів. У цьому інтерв’ю він ділиться своїм покликанням, досвідом, болем і надією.

«Я міг би залишитися осторонь. Але не захотів»

— Я прийшов до Бога у 2006 році, коли мені було 22. Це була глибока внутрішня криза, з якої мене вивела молитва моєї бабусі та дія Божої благодаті.

Моя дружина — віруюча в четвертому поколінні. Її прадід був пастором у селі Бабурка Запорізької області. У 1930-х роках його забрали просто з дому й стратили за наказом НКВС. Ця історія стала частиною мого покликання. Нащадки тих, хто його стратив, тепер несуть смерть і біль в наш дім. І я більше не хотів бути осторонь.

Я працював у сфері ІТ, мав іноземних клієнтів, стабільне життя, відстрочку від служби в армії. Але Господь поклав на серце запитання: «Як ти служитимеш Мені, коли твоїй країні боляче?» Я не шукав ні кар’єри, ні заробітку. Я шукав, де моє покликання, і знайшов його на передовій — поруч із солдатами.

Читайте також: Історія українського капеланства та військових формувань

З дружиною ВІрою 

Капелан на війні: молитва, допомога, присутність

Моя служба як військового капелана охоплює чотири основні напрямки: душпастирську опіку, релігійно-просвітницьку діяльність, доброчинність і консультування командування з духовних питань. Щотижня я молюся з командиром та офіцерами, відвідую поранених і сім’ї загиблих, проводжу зустрічі та поїздки в підрозділи, де спілкуюся, молюся, роздаю Євангелія. Це не просто проходження військової служба — це місія.

Одного разу, після попередження про наступ, я вирішив поїхати на позиції, разом з помічником і групою побратимів. П’ять днів був поруч із хлопцями — і на виході отримав поранення від скида вибухівки з ворожого дрона. Наступні декілька днів я провів у молитві, з гнівом, болем, питаннями. Але потім прийшов мир. Господь дав сили повернутися до побратимів після лікування та відновлення. Моє місце — з ними. Там, де біль, має бути свідок Христа.

Читайте також: Як влада проґавила народний бунт проти московської церкви

«П’яте Євангеліє» — це дії любові

Окрім духовної праці, я займаюсь координацією волонтерської допомоги. Люди надсилають речі, спорядження, продукти. Але з цим приходить більше — любов, підтримка, молитва. Це те, що іноді називають «П’ятим Євангелієм»: свідчення про Христа не лише словами, а й ділом.

Найбільші виклики — не тільки фізичні. Стрес, родинні труднощі, поверхневе розуміння віри. Люди часто мають релігійний досвід, але не мають духовної глибини. Моє завдання — бути поруч, не нав’язувати, але свідчити. І я вже бачу плід: регулярні молитви в підрозділі, молитовне благословення при нагородженні, довіра серед військових. Це частина формування культури військового підрозділу, коли замість ідеології або апатії, приходить духовна складова, яку привносить капелан.

Єдність через віру

Чи важко служити капеланом, коли військові належать до різних конфесій? Ні. Ми говоримо про спільне — Христа, спасіння, надію. Молимося разом, читаємо Біблію. Я залишаюся баптистом, але відкритий до співпраці: проводив молитви разом із православними священиками, приймав греко-католиків із різдвяними піснями, колядками, молився разом із міжконфесійною капеланською групою. Нас єднає український солдат — і Христос, Який поруч із нами.

Мобільний духовний центр

Сьогодні я працюю над проєктом мобільного духовного центру — переобладнаного мікроавтобуса, де можна не лише помитися і попрати речі, а й просто відпочити душею. Я дізнався про такий ресурс для служіння під час навчання в Центрі підготовки військових капеланів.

У ньому буде лазня, кавомашина, духовна література, місце для пастирських розмов і молитви. Це відповідь на нову реальність: дрони й артобстріли не дають можливості залишатись на позиціях довго, тому я хочу бути мобільним душпастирем, завжди доступним.

Читайте також: Посади штатних капеланів заповнені лише наполовину

Молитовні потреби

Я вдячний Богові за шлях, яким Він мене веде. Але зараз моя посада в цьому підрозділі скорочується, і я шукаю нове місце служіння. Прошу молитися:

• за завершення облаштування мобільного духовного центру;

• за розуміння Божого шляху далі;

• за постійне оновлення у спілкуванні з Богом.

Моя мрія — щоб українські солдати завжди мали поруч когось, хто нагадує: Господь із нами — навіть у найтемнішій долині.

—

Денис Гореньков, опубліковано у виданні РІСУ

Читайте також: 

• Як служать у ЗСУ українські капелани: "Сьогодні він хоче прийняти Бога, а завтра йому йти у бій"
• Капелан ПЦУ о.Євген - про війну, віру та Великдень в окопах
• Історії семи добровольців Інтернаціонального легіону, які б'ються за Україну
• У ЗСУ служать понад 300 священників від 13 релігійних організацій
•  Не екзотика, але й не норма. Як жінки завойовують своє місце в українській армії
• Чим займається в ЗСУ і кому потрібен військовий капелан?