Політв’язень, якому забороняли малювати: 100-річчя Опанаса Заливахи

Версия для печати

 Художник відстоював українську мову, дружив з Аллою Горською і був одружений із  племінницею Степана Бандери

Митець, шістдесятник, дисидент Опанас Заливаха народився на Харківщині 26 листопада 1925 року. Рятуючись від Голодомору, родина була змушена  втечею у безпечніші місця шукати порятунок від запрограмованої радянською владою смерті.

В Україну художник знову повернувся уже у віці трохи за тридцять: спочатку на практику в Косів, а ще за чотири роки – на постійне проживання в Івано-Франківськ. Увійшов у період, який нині називаємо шістдесятництвом, із двома помітними випадками спротиву радянській владі. Перший – відрахування другокурсника з Інституту живопису, скульптури та архітектури «за поведінку, не гідну радянського студента», бо не прийшов на зустріч з якимось депутатом, це було ще в перші повоєнні роки. Поновив і завершив навчання уже в 1960-му.

Наступного року приїхав в Івано-Франківськ, де незабаром була представлена його персональна виставка. Проте її досить швидко достроково згорнули, адже викликала суперечливі відгуки.

Засудили його як дисидента, зокрема, за відстоювання української мови. До того він  створював з Аллою Горською та іншими митцями відомий вітраж у Київському університеті до 150-річчя Тараса Шевченка, що його радянська влада зруйнувала.

УКРІНФОРМ розповідає про знакового українського художника й мислителя, гортаючи  в електронному архіві Українського визвольного руху  його карну справу, листування з Аллою Горською,  історично-біографічні дослідження Олексія Зарецького та розлоге спілкування митця з дисидентом Василем Овсієнком.

Читайте також: Легендарний Василь Овсієнко: життя як покута

ЗНИЩЕНЕ ЗОБРАЖЕННЯ ШЕВЧЕНКА В КИЇВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ

Опанас Заливаха. Фото з fb-сторінки Національного музею історії України.

Щоби зрозуміти вагоме значення твору, який знищила цензура, варто бачити ширший контекст. Восени  1963 року тему наближення ювілею Тараса Шевченка актуалізувало закладення фундаменту для майбутнього пам’ятника українському поетові у США, у Вашингтоні. Та подія зібрала близько  двох тисяч людей, про неї писали американські газети. Відкриття відбулося наступного року, відвідали його загалом десятки тисяч осіб із різних країн.  Водночас Радянський Союз через ООН навіть намагався від початку заборонити ініціативу спорудження пам’ятника.

Коли радянські ідеологи і спецслужби зрозуміли, що не можуть вплинути на американські дії, тоді вирішили ювілей Шевченка по-особливому відзначити в Києві.  Вітражне зображення митці виконували на замовлення університету, його затверджувала художня рада. Так званий картон – напрацювання на папері офіційно схвалили на початку лютого 1964 року.

Муляж вітража «Шевченко. Мати» у виставці «Опанас Заливаха. Хто ми?» у Центрі інтелектуального мистецтва «Меркурій» (Львів), 2024 рік. Фото Валентини Самченко.

На вітражі були слова із Шевченкового вірша «Подражаніє 11 псалму»: «…Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово». Завершена робота з боковими зображеннями прожила не більше ніж добу.

«Враження колосальне, – згадувала Михайлина Коцюбинська, якій пощастило побачити вітраж близько опівночі перед днем, коли в час офіційного відкриття о 16:00 він був уже розбитим. – Замислений і гнівний Шевченко готовий оборонити жінку, Україну, що припала до нього, шукаючи захисту. Настрій і символічний підтекст самозрозумілі. Та вони не нав'язані публіцистично, а художньо виплекані, гранично експресивні».

Проте правління республіканської Спілки художників сформулювало інше бачення: «Вітраж дає грубо спотворений, архаїзований у дусі середньовічної ікони образ Т. Г. Шевченка, який нічого спільного не має з образом великого революціонера-демократа…»

Як не дивно, найменше з виконавців тоді постраждав Опанас Заливаха. Його не могли звільнити із Спілки художників, що надавала митцям роботу, бо він не входив до цієї організації. Виключили зі спілки Аллу Горську і Людмилу Семикіну. Проте розправа над Опанасом Заливахою не забарилася.

Читайте також: Як загинув Василь Стус

ЧОМУ ХУДОЖНИКА ДРАТУВАЛИ В КИЄВІ «МАЛЬЧІКІ» ТА «ЧУВІХІ»

Руйнування вітража в Київському університеті в березні 1964-го набуло розголосу в сусідніх Польщі та Словаччині. А в серпні-вересні наступного року відбулася перша хвиля арештів української інтелігенції. Багатьох звинувачували в тому, що вони читали та поширювали іноземні видання.

«Націоналістичні» ескізи Опанаса Заливахи, долучені до карної справи, та картина «Совки (Досконалість)» 1988 року.

Рукопис Опанаса Заливахи «Як розмовляють у Києві».

Засудили Опанаса Заливаху на  п’ять років за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР «Антирадянська агітація і пропаганда». Частина перша передбачала перебування в ув’язненні в таборі суворого режиму.

Опанас Заливаха «Табірне», 1989 р.

Політв’язневі Кремля в таборі ЖХ-385/11  у Мордовії забороняли малювати. І це нагадує історію іншого українця – поета і художника Тараса Шевченка, якого Росія муштрувала на своїй території солдатчиною. 

Фото Опанаса Заливахи з архівно-кримінальної справи.

Про виїзд дитиною з батьками із села Гусинка  Куп’янського району на Харківщині згадував так: «…Чому ми виїхали з України? Здається мені, це було саме голодного тридцять третього року, восени. Нас із села, звичайно, не випускали. Я дивився, як батько робив два двосімейні вулики начальству села. Пам’ятаю, як він стругав, як пахли стружки і клей. Усе це мені було цікаво. Він зробив ці вулики, віддав їх начальству, і нас випустили».

Маючи аналітичний склад розуму й опрацьовуючи багато джерел інформації, Опанас Заливаха казав: «Без України Росія втрачає 90 % своєї історії, яку вони собі приписали». Підставами робити таке твердження було й те, що добре імперську країну довелося впізнати зсередини: змушений був провести на території Росії дитинство та юність,  там здобув освіту, а потім відбував ув’знення за свої проукраїнські переконання. 

На питання «як нам звільнитися від ворога» дисидент відповідав: треба знати його методи, щоб ефективно боротися з імперськими наративами.

Читайте також: Алла Горська: запалюючи інших, згоріла сама

НЕОАВАНГАРД ТА ПІЗНІЙ МОДЕРНІЗМ З УКРАЇНСЬКИМИ СЕНСАМИ

«Муза» і «Композиція» Опанаса Заливахи у виставці до 100-ліття митця в Івано-Франківському театрі імені Івана Франка. Фото Юрія Рильчука.

Листів Алли Горської до старшого і досвідченішого митця значно більше, аніж зворотних. Напевно, Опанас Заливаха свідомо не хотів наражати мисткиню на додаткові неприємності із органами КДБ, оскільки всі листи проходили перевірку перед тим, як потрапити до адресата. В усіх посланнях митець передає свої знання і бачення мистецьких процесів.

Наприклад: «Я вважаю, що підвалини новітнього українського мистецтва, зокрема монументального, заклав Бойчук. Його принцип вирішення тем – через людські постаті, через образ людини».

Виставка картин Опанаса Заливахи до 100-ліття з дня його народження в Івано-Франківському театрі імені Івана Франка. Фото Юрія Рильчука.

Узимку 1968 чи 1969 року (так дату називають дослідники) Алла Горська поїхала в Мордовію до Опанаса Заливахи. Проте побачення їй не дозволили. Відомо, що правозахисниця активно готувала колезі, якого поважала і цінувала за слушні поради та щире спілкування, київську зустріч після ув’язнення.

Після перерви, що тривала чверть століття, у 1988 році нарешті у Львові відкрили виставку Опанаса Заливахи. Реабілітували художника 1992 року. Отримав Шевченківську премію 1995‑го за твори: «XX вік», «Мироносиці», «Українська Мадонна», «Портрет Василя Стуса», «Портрет Шевченка», «Козака несуть», «Початок».

Опанас Заливаха є творцем неоавангарду та пізнього модернізму. Фото Анастасії Смольєнко.

Творчість шістдесятника мистецтвознавці називають модерною формулою української ідентичності. Працював у царинах монументального і станкового малярства, пластики і графіки. Один із яскравих представників неоавангарду та пізнього модернізму,  в кожній роботі якого відчуваються українські сенси.

Валентина Самченко, м. Київ; опубліковано у виданні УКРІНФОРМ

Фото Юрія Рильчука, Анастасії Смольєнко, Валентини Самченко, та з електронного архіву Українського визвольного руху

Читайте також:

• Чим є українська мова?
• Підлі війни Росії: історія, яка повторюється
• Григір Тютюнник: унікальна доля. «Хулігана ми в комунізм не візьмемо!»
• Історія здобуття незалежності: як українці боролися за власну державу
• Українське дисидентство: 13 миттєвостей української «відлиги»
• Історія похорону предстоятеля УПЦ КП, що став політичним розломом
• Духовні авторитети нації з групи "Першого грудня" оприлюднили звернення і закликала не марнувати потенціал України