Повстанський хутір Зруб на краю Франківщини: історія і сучасність місця, де в криївці пострілялися упівці

Версия для печати

Зруб — напівпустий хутір на краю Івано-Франківської області з 15 заселеними хатами. До найближчого села Вишнів — шість кілометрів переважно лісовою дорогою. Маршрутка на хутір не ходить, крамниці чи медпункту там немає, а опалюють хати лише дровами.

У 1940-1950 роках на Зрубі УПА вела активну боротьбу проти радянської влади, а місцеві, попри небезпеку репресій, допомагали повстанцям харчами, сушили їхній одяг і приймали до хат обігрітися.

Зі свого боку, винищувальні батальйони НКВС і МДБ регулярно влаштовували обшуки, арешти й допити з побиттями людей, яких підозрювали у співпраці з повстанцями. У 1951 році емгебісти провели облаву двох криївок на Зрубі, під час яких загинули троє воїнів УПА.

Суспільне опублікувало спогади трьох жительок хутора — Олени Михайлюк, Марії Чечель та Ольги Вітер, чиї родинні історії тісно переплетені зі страшними подіями, що відбувалися на Зрубі понад 70 років тому.

Спогади Олени Михайлюк

"Всі були здорові такі дядьки, бородаті, в шинелях"

Олена Михайлюк. Суспільне Івано-Франківськ

Я пам’ятаю, як партизани до нас приходили. Наша хата стояла крайня від лісу, а бабусина — трохи вище. У ній варили пироги. Я з другою бабусею сиділа за п’єцом, а у хаті були партизани зі зброєю. Вона казала: "Дітоньки, дітоньки… З чим воюєте, від того гинете". І в той час дві дівчинки у вишиванках принесли велику мидницю пирогів для повстанців. Я потім у своєї тети питала: "Цьоцю, я пам’ятаю дівчат у вишитих блюзках і з косами. Що то за єдні були?" А тета мені сказала: "То була Анастасія Загреба". За нею вже стежили після війни. Вона була зв’язковою.

Читайте також: Життя та смерть єдиного героя УНР, чиїм іменем було названо військову частину

Олена Михайлюк в молодості з чоловіком. Суспільне Івано-Франківськ

Бабуся завжди мала хліб, бо як вночі прийшли голодні, то мусила погодувати. Щоб тільки хліб був, а до хліба — чи молоко, чи що. Хлопці підходили потайно. То я тільки раз так запам’ятала партизан у своїй хаті, що вони підійшли, зброю чистили, і їм їсти принесли. Моя тета навіть робила їм перев’язки. Всі були здорові такі дядьки, бородаті, в шинелях. Я пам’ятаю їх у хаті, пам’ятаю, як вони з лісу виходили до пастухів. Їх багато не було — по два-три.

Олена Михайлюк нарізає хліб. Суспільне Івано-Франківськ

"Мій тато не хотів бути "стрибком"

Мого тата звали Іван Мацук. Як він розказував, на війну (Другу світову — ред.) брали хлопів звідси, з нашого округу. А зі Зрубу жінка, Євдокія Пастушенко, рідна тета мого чоловіка, була головою району в Букачівцях і працювала у військкоматі. Вона собі хлопів з Вишнева лишила тут на охорону — вони були "стрибками". Мій тато не хотів бути "стрибком". Він працював фірманом у військкоматі, бо дуже любив коней.

Батьки Олени Михайлюк — Іван і Ганна. Суспільне Івано-Франківськ

Тато розказував: "Їду додому на коні. І під селом називаю його Орлик. А з потоку хтось каже: "Соколе, стій". Я коня — сюди-туди, а кінь не поступиться. Виходить партизан озброєний, обіймає коня й питає: "Звідки ти взяв його?" Тато каже: "Я на військкоматі ним фірманю". І він дуже просив: "Годуй його, бо то — мій кінь. Тато, мама — на Сибіру". А москалі з того жили, людей на Сибір висилали, а що було вдома, те забирали на військкомат. І тато дбав… Він як розказував, то все зі сльозами на очах.

Іншого разу тато їхав на Святвечір додому. Каже: "Їду на Зруб, а наперед мене йде військо: дзінь, дзінь, дзінь. Перші мене відвернули до лісу, а поза плечі йдуть і йдуть, йде військо і йде. Тоді мене питають: звідки я йду. А я кажу: з військкомату, я там фірманю, а йду додому на вечерю". А то переходили партизани — сотня ішла з Карпат на Волинь. Вони — татові: "Ну йди, чоловіче, додому". І тато їх поблагословив на дорогу: най новонароджений Ісусик провадить вас, де ви йдете. Прийшов тато додому, повечеряли. І тут хату обступили наші повстанці: перевіряли, чи він де не здав, що сотня йде.

Читайте також: Підлі війни Росії: історія, яка повторюється

Олена Михайлюк. Суспільне Івано-Франківськ

"Пастушенчиха здуріла: взяла автомат, налетіла на військкомат, хотіла всіх москалів перестріляти"

В хаті Євдокії Пастушенко, де в одній з кімнат збиралися і працівники військкомату, так само приймали повстанців.

Вона [Євдокія] розповідала: "Ми завжди замикалися. Але раз не замкнулися. Взимку приходить партизан вночі. Босий, чисто чоботи рознесені, мокрий. І в нас хоче стріляти". Я кажу: сину, стримайся! І відразу двері замкнула. Бо в других кімнатах сиділи інші начальники. Я його роззула, помила. Мій чоловік також був військовий, то я мала чоботи добрі, одіж. Його вбрали, нагодували — що мала в хаті, те дала. Й чоловік перевів його через дорогу на цвинтар".

У неї ще був син, який постійно хотів тікати у партизани. Але він вже мав десь 18-19 років, то вся родина була б на Сибіру. Вона його стримувала. І москалі вбили його під вікном. То мій тато казав: "Пастушенчиха здуріла: взяла автомат, налетіла на військкомат, хотіла всіх москалів перестріляти".

Хата в Зрубі. Суспільне Івано-Франківськ

"Вони що говорили: "Бандьора є?!"

Коли в нас сталася облава, я мала 11 років. Була вдома я, мій брат і маленька сестричка. Тут уночі хату обступили москалі. Зайшли до хати — все перевернули, дротами дюґали. Нічого в хаті не знайшли. Тоді мене беруть з лямпою до стайні. В стайні дюґали, дюґали. Тоді мене — до стодоли, в стодолі — повно сіна і драбина стояла на подрю. Вони думали, що там ховалися партизани, і мені малій казали, аби я лізла і йшла з лямпою попід солом’яну стріху. Я повзла, світила, а вони стояли з автоматами навостро.

Вони що говорили: "Бандьора є?!" Та й все. Шукали "бандьорів".

Потому вже пізніше, восени, теж було дуже зимно, мороз. І я з мамою була вдома, і маленька дитина, моя сестричка, яка мала сім місяців. Удень прийшли москалі в кожухах з дротами, все порозтворювали, шукали, перевертали. Дитинка застудилася в момент і померла, моя сестричка найменша.

Читайте також: Семен Лощенко: "незрівнянний гарматник"

Олена Михайлюк дивиться на фотографію. Суспільне Івано-Франківськ

Облава криївок на Зрубі

На хуторі Зруб повстанці облаштували дві криївки: у хаті й у стайні на одному з приватних обійсть. У 1951 році емгебісти влаштували облаву і зруйнували їх. Троє повстанців, які ховалися в них, пострілялися.

Через якийсь час чуємо, що в Попадюка криївку зайшли москалі. Ми йдемо зі школи, а нас було багато дітей зі Зруба. І тоді повертаємо туди, до Попадюка. Дуже були страхи, старші боялися туди підходити. Ми, діти, як прийшли, там усе було порозкривано: хата розкрита, стайня. В хаті нікого не було, і в стайні вже худоби не було. Тіла партизанів забрали, але господар мусив їх сам виймати з криївки. Вони пострілялися.

Мій дід зарізав свиню перед тим на свята. А той господар купив багато м’яса у діда. І потому в хаті говорилося: "Де хто сподівався, на що Попадюк стільки бере. А він мав кого годувати".

Спогади Марії Чечель

"Поховати їх не дали, тільки скинули в кар’єр, у вапно"

Марія Чечель. Суспільне Івано-Франківськ

Обійстя на Зрубі, де були криївки, нині належить Марії Чечель.

Ми тут проживаємо вже менш-більш 20 років. Тут народилися мої діти. Раніше це була хата моєї хресної мами Іванни. Партизанів утримували її родичі. Вони їх годували, помагали, чим могли.

Стайня, в якій була криївка, мурована з каменю, але від неї залишився тільки фундамент. Вхід був зроблений з порогу. Стояли грубі дерев’яні бруси. Ми їх не чіпали, просто розібрали стіни, розсунули, і бруси, напевно, всередині й залишилися.

Читайте також: "Хочемо жити вільно!" Коли виникла УПА і за що вона боролася

Місце на Зрубі, де була криївка. Суспільне Івано-Франківськ

Ще одна криївка була в хаті, у кімнаті під дерев’яною підлогою. Тут навіть відчувається: воно скрипить, якщо ставати, і меблі ходять. Звідки вхід був, ми не знаємо.

У 1951 році в моєї бабусі Варвари Федик було весілля. Хлопці прийшли. Вони побули під весіллям, їх пригостили, й вони пішли вже геть. Наступного дня чи тижня, не пам’ятаю, святкували весілля в сусідньому селі — у молодого. І на тому весіллі сказали, що хлопців уже немає, що вони пострілялися. Тиждень хлопців возили, показували, що це — партизани, що так робити не можна. Поховати їх не дали, тільки скинули в кар’єр, у вапно.

Всі підозрюють, що повстанців хтось здав, але конкретно цього ніхто не знає. Люди на той час дуже сильно боялися.

Спогади Ольги Вітер

Дідо пройшов полон в Італії

Ольга Вітер. Суспільне Івано-Франківськ

Мій дідо, січовий стрілець Данило Григорович, воював ще в Першу світову війну. Він мав поранення ока, відбував полон в Італії. Потім через гори перейшов і втік пішки додому. Як прийшов, бабуся дуже здивувалася. Каже: "Данило, як ти так?" А він поставив біля себе такий великий круглий хліб і почав їсти. Бабуся говорить: "Та вважай, бо тобі пошкодить, ти — виголоджений".

А він каже: "Я в одного мадяра заліз до стодоли, а там було відро фасолі сирої. Я те відро фасолі з’їв і ніц не нашкодило. Тому мені й хліб не пошкодить". Бабуся розповідала, що він був весь вошивий. Вона познімала скоренько з нього все, спалила. Такий мій був дід Данило. Потім дуже все казав, коли повстанці приходили: "Ой, хлопці наші, хлопці…"

Бабуся та дідусь Ольги Вітер. Суспільне Івано-Франківськ

"Мама після війни важлива 42 кілограми"

Мою маму Євдокію Мацук у 1942 році вивезли в Німеччину. Вона працювала там вдома у дуже злого німецького офіцера у відставці. Він не мав ноги. А такий був злий, що взагалі не дозволяв їсти. Мама після війни важлива 42 кілограми. Давали їй чотири хліба на місяць. Каже: "Такий був хліб, що якби стиснув, то з’їв би одразу весь". Працювала від ночі до ночі, займалася сільським господарством. Запізнюватися на роботу не можна було, бо за це карали.

Коли в місто, де працювала мама, ввійшли радянські війська, їм сказали вибиратися звідти. Каже: "Постріляли свиней, корів, то все валялося, смерділо хтозна-куди. Аж гріх було дивитися". А їм сказали, аби вони за 24 години вибралися. Була ще одна родина зі села Збора Калуського району. Вони знайшли якогось коня і виїхали. Їхали дуже довго. Каже: "Хто вмирав на ходу… А мене спасло те, що мала хліб насушений ще з Німеччини".

Батьки Ольги Вітер. Суспільне Івано-Франківськ

"Ході, родная, я тєбє розкажу про свою жену"

З тих тисяч людей, що вибралися з Німеччини, почали відбирати молодих, хто ще може ходити. Відібрали тільки 40 дівчат, завезли у Познань, і мама в Познані працювала санітаркою у військовому госпіталі. Вона казала: "Мала я 40 палат.Це не одна-дві палати, що перейшов, шваброю помив. Там лежали на підвішених марлях. Особливо льотчики й танкісти мали дуже страшні поранення. Той просить закурити, той — пити, той кричить вночі, той — ще щось, "ході, родная, я тєбє розкажу про свою жену", а той — про своїх дітей. Це було жахіття". Вона у військовому госпіталі працювала до 1947 року. Якось доїхала товарняками до Києва, а звідти — вже сюди, на Зруб.

Читайте також: Битва під Крутами. Так хто ж мав прибути на допомогу юним воїнам?

Зруб — напівпустий хутір на краю Івано-Франківської області. Суспільне Івано-Франківськ

"Так мене били, що били й відливали"

А потім за якийсь час приїхав "воронок" і забрав мою маму в Букачівці, до "півниці". Каже: "Так мене били, що били й відливали". Особливо вночі. Питають: "Де Бандера?" А в хаті не можна було нічого говорити. Мама каже: "Я приїхала звідти, я поняття не мала, хто то такий є". Де ти, мовляв, була дотепер? Тепер ти з’явилася, значить, ти була "в бандерах". І так мене бив до останку, що вже кінець-кінцем один бив, а другий олівцем так стукав по столу: тоньк, тоньк… Мама каже: "Я по нинішній день ще чую отой біль попід ребра, як мене боліло". А вкінці вже було все одно. Я говорю: "Та я не одному такому солдату, як ти, що мене б’єш, спасла життя, бо я була донором, і брали кров постійно в мене". Мама там провела три доби. Вона казала: "Це більше, ніж пів життя мого пішло".

Матір Ольги Вітер (на фото — друга ліворуч у нижньому ряду). Суспільне Івано-Франківськ

"Чому твою Явдоню відпустили звідтам?"

Через день приходять уже наші хлопці: "Чому її відпустили? Бо звідти ніхто нікого не відпускав. Значить, вона когось здала, значить, вона — з ними". Бо то були сексоти тут. Прийшли й маму не забрали, а забрали бабу, мамину маму. Відвезли в ліс. А баба пекла хліб їм, сушила ті онучі, діставала шкарпетки — все, що могла. Питає: "За що мене берете?"

Вони: "Чому твою Явдоню відпустили звідтам? От чому?" А баба почала просити… Каже, що повстанці вже вичитали вирок. Але один був із тих партизанів зі Зруба — Юрко Заморока. Підійшов, став на коліна й каже: "Хлопці, я перед вами буду молитися. Ми знаємо ту жінку, ми знаємо, що вона не винна й не винна її донька, бо її донька була в Німеччині. Ліпше мене застрільте. Бо ми не раз у неї загрілися, не раз у неї переночували. Що ви таке робите?" І присудили бабі уже не смерть, а скількись буків.

"А вдома тим часом — вже все, — каже мама, — рано повставали, нікого нема, знаємо, що все: забрали — значить безслідно". Вийшов дідо в ліс, іде, чує: баба стогне. Він підняв її й привів до хати.

Хата Ольги Вітер. Суспільне Івано-Франківськ

"Йой, та то — наші хлопці, то — наші хлопці"

Мама казала моя: "Тут не знати, кого ся було бояти". Люди дуже тяжко жили, бо не знав, хто, що, звідки. Вечір приходив — кожен трісся в хаті, бо як хтось постукав у вікно, то вже щось було. Але все одно робили, здобували, бо казали: "Йой, та то — наші хлопці, то — наші хлопці, то — наші хлопці".

Хліб баба пекла ледь не щодня. Робила масло, сир. Все, що було, хлопцям давала. Не раз помокнуть, тоді — до хати, то все обсушувалося. І треба було так робити, аби ніхто збоку не бачив. То все вночі робилося.

І ховали потай. От десь убили партизана… А як то поховати? А де поховати? Як то на цвинтарі видно для всіх, бо то ж росіяни вже тут були. То казала мама, що навіть і вночі на цвинтар потихенько віднесли, помолилися, поховали й все.

Читайте також: Коліївщина: як «сухопутні пірати» стали «народними месниками»

Пам'ятний знак повстанцям, які загинули на Зрубі. Суспільне Івано-Франківськ

"Нам дуже тяжко буде, нам дуже тяжко буде"

Мама прожила 90 років. Вона дуже багато знала пісень, але казала: "То не можна". Дуже чомусь боялася: "Боже, вони такі жорстокі. Вони дуже сильні, їх є дуже багато. Нам дуже тяжко буде, нам дуже тяжко буде…" А потому, як настала Україна, Боже Святий, та то було радості: "Та як, вільна Україна? Та як? Хіба вже можна вільно говорити, вільно щось казати?"

Ми повинні брати приклад з тих повстанців. Уявіть собі: ми зараз ще не в такому аж дуже жахітті живемо, розумієте? А це вони, молоді хлопці, молоді люди йшли на самопожертву. І вона, напевно, себе виправдала, бо якби не виправдала, ми б не мали зараз України.

Читайте також: Пам’ятаймо про «Смерть буржуям и украинцам!»

Ольга Вітер біля троянд. Суспільне Івано-Франківськ

—

Юлія Жук, Степан Пенкалюк, опубліковано у виданні Суспільне Івано-Франківськ

Читайте також: 

• Представник розвідки УНР у Франції: генерал Олександр Удовиченко
• Правда про Коліївщину: що росіяни зробили з Гонтою і Залізняком
• Як у 1918 році у Києві створювали пантеон українських героїв
• Повстанський Дюрер, або іміджмейкер УПА: про незламного борця за Україну Ніла Хасевича
• Людожерство по-російськи: Чому Геродот вважав мешканців Залісся справжніми дикунами
• Щорс, Боженко, інші... Трагедія «червоних отаманів»
• Як Москва видала бажане за дійсне, обдуривши українських більшовиків