Професор європейської історії: "Війна в Україні навряд чи закінчиться новим Потсдамом"

Версия для печати

 Уроки Потсдамської конференції: агресора, такого як Путін, не умиротворити асиметричними поступками. Його можна зупинити, лише за допомогою червоних ліній і системи стримування, вважає історик Йорн Леонгард.

80 років тому, 2 серпня 1945 року, закінчилася Потсдамська конференція - остання з серії зустрічей, на яких лідери антигітлерівської коаліції обговорювали новий світоустрій за підсумками Другої світової війни. З неї почалася і нова війна - холодна, вважає професор європейської історії Фрайбурзького університету Йорн Леонгард (Jörn Leonhard), автор книги "Про війни і про те, як їх закінчити", що вийшла друком 2023 року. DW поговорила з ним про те, які уроки можна засвоїти з подій вісімдесятирічної давнини при спробах досягти миру в Україні.

DW: Пане Леонгарде, якими були найважливіші результати Потсдамської конференції? І якою мірою прийняті рішення були реалізовані?

Йорн Леонгард: У фокусі уваги учасників Потсдамської конференції було майбутнє Німеччини та питання репарацій у всіх зонах окупації, але торкалися й тем, які виходили за межі цього питання. Йшлося про Польщу, про переміщення цивільного населення. Йшлося і про сфери впливу на сході та південному сході Європи, насамперед про належність Югославії до радянської та Греції - до західної сфери впливу. Обговорювалося виведення військ союзників з Ірану.

Щодо Німеччини існувала певна мінімальна єдність щодо "чотирьох Д": денацифікації, демілітаризації, демократизації та децентралізації. Проблема в тому, що Сталін з радянського боку і Черчилль, а потім Еттлі з британського та Трумен - з американського розуміли під "демократизацією" зовсім різні речі. Для Сталіна моделлю були "народні демократії", в яких Радянський Союз фактично забрав усю владу. Тим часом американці та британці почали розвивати демократичне самоврядування знизу у своїх зонах окупації на території Німеччини.

Потсдам фіксує, що до цього моменту склалися умови для початку холодної війни між країнами-переможницями, коли знаходження справді реалізованих компромісів стало для них неможливим. Знамениті слова Черчилля про "залізну завісу", що розділила Європу, були сказані якраз у контексті Потсдамської конференції.

Востаннє держави-переможниці змогли досягти ефективної згоди під час Ялтинської конференції у лютому 1945 року. Але воно звелося фактично до того, що фізично ослаблений на той час американський президент Рузвельт зробив низку істотних поступок Сталіну. У Потсдамі цього не сталося.

Читайте також: Спецслужби СРСР й Церква. Свідчення відомого радянського кілера Судоплатова

Зазначимо ще один фактор: прямо під час конференції Трумен зміг повідомити, що США мають атомну бомбу. Це посилило передбачуване зростання конкуренції і стало ще одним стартовим сигналом для холодної війни.

Сталін намагався використати недосвідченість Трумена та Еттлі

Ви вже непрямо згадали, але проговоримо ще раз: Потсдамська конференція стала першою для Гаррі Трумена як президента США, а в британської делегації просто під час переговорів змінився лідер, замість Вінстона Черчилля прем'єром став Клемент Еттлі. Ці кадрові зміни, зміна осіб на чолі країн-переможниць відіграли якусь роль?

Це важливий фактор, оскільки він давав Сталіну впевненість, що ситуація розвивається на його користь. Він інтерпретував це як слабкість демократій, які серед вирішальних подій у результаті виборів змушені змінювати керівництво, і зробив ставку на недосвідченість Трумена та Еттлі, принаймні у сфері міжнародної політики.

Але й навпаки: усвідомлення експансіоністських намірів Сталіна переконало діячів Заходу узгодити та прокреслити червону лінію. Хоча Польща залишилася в радянській зоні впливу, червоною лінією став підхід до Німеччини, де між країнами-переможницями більше не було спільного знаменника, тому було вирішено, що кожен у власній зоні окупації чинитиме як заманеться.

Ми маємо справу зі зміною людей на самій верхівці, але нікуди не зникли з американської та британської делегацій ні провідні дипломати, ні експерти з регіону. Я б сказав, що Сталін переоцінив слабкість демократії. Британці та американці об'єднали свої німецькі зони окупації в Бізонію та зайнялися там відновленням зруйнованого та демократизацією у західному розумінні цього слова, відмовившись від вимоги репарацій. Загалом особистості - це істотний фактор, але переоцінювати його не варто.

Читайте також: Путін мріє про «другу Ялту»

Мир не досягається миттєво

У книзі "Про війни та про те, як їх закінчити" ви пишете, що кінець війни - це затяжний процес. Закінчення Другої світової війни це також стосується? Якою мірою повоєнна динаміка визначалася міжурядовими домовленостями?

Саме кінець Другої світової війни є особливо яскравим прикладом, що досягнення миру - це тривалий та суперечливий процес. Спочатку в Потсдамі домовилися про проведення в майбутньому окремих конференцій та підписання мирних договорів із колишніми ворогами. Але у випадку Німеччини, з увагою до її поділу та утворення двох німецьких держав на тлі холодної війни нічого з цього не сталося. Можна сказати, що договір "Два плюс чотири" (ФРН та НДР з одного боку, СРСР, США, Великобританія, Франція - з іншого) - це міжнародно-правовий документ, який відносно нагадує мирний договір. Але і він був підписаний лише через 45 років, у 1990 році!

Політичні підсумки таких конференцій не говорять нічого про те, чи вірять окремі люди чи суспільства загалом у настання миру, чи образ ворога продовжує жити в голові. Примирення та справедливість щодо жертв і злочинців потребує зміни поколінь, це питання десятиліть - достатньо згадати про стосунки німців та французів, німців та поляків. Незабаром після підписання Версальського миру в 1919 році південноафриканський політик і дипломат Ян Сметс чітко сформулював, що справжня робота над миром починається лише тоді, коли засихає чорнило на мирних договорах.

У тій же книзі ви писали про багато варіантів того, як і чим закінчиться війна в Україні. Всі ці опції, як і раніше, актуальні?

Після 1945 року суттєво знизилася частка війн, які закінчуються класичним мирним договором. Дедалі більше конфліктів завершується більш-менш крихким перемир'ям чи резолюцією ООН, як Корейська війна, потім війна у В'єтнамі, потім ірано-іракська. Активна фаза насильства припиняється, але вона триває на нижчому рівні. За цим стоїть спроба багатьох учасників оминути необхідність брати на себе міжнародно-правові зобов'язання та скористатися припиненням вогню, щоб через декілька років зробити нову спробу досягти своєї мети.

Вінстон Черчилль, Гаррі Трумен і Йосип Сталін перед палацом Цецилієнгоф у Потсдамі, де 1945 року пройшла післявоєнна конференціяФото: akg-images/picture alliance

На наших очах відбулася ерозія міжнародного права

Таке крихке перемир'я без достатніх гарантій безпеки для України, з нижчим статусом, аніж повноцінний мирний договір, мені видається цілком реалістичним сценарієм. Воно дозволить Росії в наступні роки зробити спробу досягти того, що вона не змогла раніше. У її розпорядженні потенційно буде цілий арсенал методів асиметричного насильства. У цьому я бачу велику відмінність від закінчення воєн у колишні часи: на наших очах відбулася ерозія міжнародного права, яке могло стабілізувати та утримувати сторони в рамках мирних угод.

Наступний аспект - сьогодні ми більше не маємо справу з класичними міждержавними війнами. Тепер це "нові війни", в яких міждержавні конфлікти поєднуються з громадянськими війнами, етнічно мотивованим насильством, тероризмом, кібератаками. Для цих "нових воєн" класичний інструментарій міжнародного права, який в своїй основі заточений під війни європейських країн один проти одного, справді об'єктивно не підходить.

Читайте також: У Трампа переконують Україну, що територіальні поступки неминучі. Чи дійсно це так?

Ви можете собі уявити за підсумками російсько-української війни, а може, і нинішньої ізраїльсько-палестинської конференцію на кшталт Потсдамської?

Конференції, звісно ж, будуть. Питання в тому, чи можуть такі конференції закінчитися укладенням договору, що зобов'язує, який усі планують виконувати, і відповідно досягненням миру. У минулих конфліктах важливим чинником могла стати наявність потужного посередника, який був готовий брати участь у втіленні в життя умов цього договору. Такого потужного посередника, який заслуговує на довіру, у випадку війни в Україні я уявити собі не можу.

На Близькому Сході ситуація дещо відрізняється - там вже продумане конкретне рішення, на яке можна хоча б спертися: дві держави для двох народів. Зараз у Парижі та Лондоні нарощують тиск щодо офіційного визнання Палестинської держави. І з 1945 року в цьому регіоні накопичено значно більше досвіду. Там багато посередників, це територіально дуже невеликий конфлікт, що полегшує створення зони безпеки з міжнародною участю. На російсько-українському кордоні протяжністю в тисячі кілометрів реалізувати таке буде складніше. І хто буде посередником? Все це робить закінчення конфлікту довколо України набагато менш уявним і передбачуваним.

Перед таким агресором, як Путін, треба окреслювати червоні лінії

Чи є, незважаючи на всі відмінності, якісь уроки, які західні країни могли б засвоїти з Потсдамської конференції або взагалі з того, що відбувалося після Другої світової війни?

Їх два. Перший - існування відчутної небезпеки, "асиметричних поступок", які не заспокоюють агресора, який вирішив воювати. Це урок з Мюнхенської угоди 1938 року, коли Лондон і Париж заплатили суверенітетом Чехословаччини в надії зберегти мир. Але як Гітлер вважав це слабкістю демократії, так і Сталін у Потсдамі виходив з того, що демократії, у підсумку, занадто слабкі, щоб зупинити його агресивну експансію. З агресором, таким як зараз Путін, можна мати справу, тільки окресливши червоні лінії і володіючи переконливою системою стримування.

Читайте також: Дипломатична небезпека: спецпосланець Трампа покладався на кремлівських перекладачів у переговорах з Путіним

Це потрібно проговорити якомога чіткіше, з огляду на те, наскільки суперечливим це виявилося в рамках німецької внутрішньополітичної дискусії. Якими б зрозумілими не були мотиви пацифізму, наївність щодо путінської Росії дозволити собі не можна. Ми всі хочемо стабільного миру, але мир, який побудований на поступках без відповідних компенсацій, - це гнилий мир. Він може навіть збільшити ймовірність більш масштабної війни.

Другий урок полягає в тому, що про ці червоні лінії потрібно чітко повідомляти. Їхнє порушення має неминуче і послідовно каратися, щоб принципи стримування переконливо функціонували. Стосовно Росії в найближчому майбутньому це матиме величезне значення. Росія не буде сприймати демократичний Захід серйозно, якщо він без опору здасть принципи суверенітету і територіальної цілісності. Послідовна прихильність принципам стримування необхідна, щоб уникнути великої війни.

—

Аркадій Анатольєв, опубліковано у виданні Deutsche Welle

 Читайте також: 

• Путін запропонував державам-засновницям ООН новий Потсдам
• Професор історії Сергій Плохій: Перемогою України буде збереження нації, держави, ідентичності та свободи вибору 
• Доведеться воювати. Письменник Сайгон: "Свій страх і тривожні відчуття можна конвертувати у щось більш конструктивне"
• Чи міг саміт «надій і скандалів» 14 років тому в Бухаресті врятувати Україну? 
• На поклін до диявола. Як Генсек ООН Антоніу Гутерріш легітимізує фашистський режим Путіна
• Імперіалізму не можна поступатися. Привид Мюнхенської угоди знову ходить по Європі