«Просто виконайте закон». Держава пропонує УПЦ (МП) розлучитися з Москвою, у відповідь — позов до суду і здивування

Версия для печати

Останнім часом діяльність Державної служби з етнополітики і свободи слова є в центрі публічної уваги через її дії у рамках виконання Закону України “Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій” та інших урядових рішень.

Релігійно-інформаційна служба України (РІСУ) попросила Вячеслава Горшкова, начальника відділу у справах релігії ДЕСС, прояснити ситуацію щодо наступних дій для виконання цього закону, чи загрожує виконання закону свободі віросповідання, про міжконфесійний діалог та міжнародну реакцію на це все.

Розмова з паном Вячеславом розпочиналася після публікації припису ДЕСС до Київської митрополії УПЦ, а завершилася, коли вийшов лист-заява від УПЦ у відповідь.

— Нещодавно опубліковані результати дослідження щодо питання наявності ознак афілійованості Київської митрополії УПЦ з іноземною релігійною організацією, діяльність якої в Україні заборонена. У митрополії мають зробити ряд кроків, щоби розірвати стосунки з Московським Патріархатом. Проте експерти впевнено кажуть, що нічого зроблено не буде.

Пане В’ячеславе, як бачимо і в інших справах, в УПЦ застосовують надійний метод затягування процесу через суди. Чи існує в ДЕСС якийсь спосіб уникнути перетворення виконання закону у “вічний процес”?

— Дякую за це дуже важливе питання, яке відображає занепокоєння значної частини суспільства щодо ефективності виконання законодавства у такій чутливій сфері, як державно-релігійні відносини.

ДЕСС усвідомлює всі виклики, які стоять перед нами у процесі виконання Закону України “Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій”. Ми розуміємо, що будь-які рішення, які стосуються діяльності релігійних організацій, можуть бути предметом судових оскаржень, але це – абсолютно нормально для правової держави. Право на судовий захист є одним з фундаментальних прав.

Тому ми не розглядаємо судові процеси як непереборну перешкоду чи “вічний процес”. Навпаки, ми розцінюємо їх як можливість для остаточного, легітимного та юридично бездоганного розв’язання спірних питань. Наша мета — забезпечити виконання закону виключно в правовому полі, з дотриманням усіх процедур та гарантій, передбачених законодавством України та міжнародними стандартами.

Хочу наголосити, що мета згаданого Закону – не заборона зареєстрованих в Україні релігійні організації, а запобігання російського впливу через наявну мережу релігійних організацій.

Якщо уважно подивитися на припис, який ДЕСС, за результатами дослідження, направила до Київської Митрополії УПЦ, то можна побачити, що він не вимагає від релігійної організації чогось надмірного чи неможливого.

Ми формулювали припис так, щоб його можна було виконати. Як на мене, для Митрополії виконання припису має бути простішим, ніж судова тяганина.

— Чи Ви вірите в те, що в УПЦ прислухаються до цих вимог? До тепер вони висловлювалися так, що не збираються нічого змінювати і перекручували їх суть.

— Ми розуміємо, що всередині УПЦ є різні погляди на вимоги Держави, що оформлені у вигляді припису ДЕСС, адресованому Київській митрополії УПЦ. Ми слідкуємо за тим, які думки висловлюють релігійні діячі УПЦ стосовно припису, але поки ми не отримали офіційну позицію КМ УПЦ, ми ставимось до них, як до приватних думок окремих осіб.

Віримо ми в те, що УПЦ прислухається до висунутих вимог, чи ні (я особисто маю певні позитивні сподівання), це не має великого значення, оскільки питання розглядається з позиції закону та права. Ми висунули пропозиції конкретній юридичній особі, яка має певні обов’язки перед державою. І якщо вона бажає залишатися в правовому полі та далі користуватись правами юридичної особи, вона має виконувати вимоги закону.

Отже, нам важливіше не те, “чи прислухається”, а те, “чи виконує”. Саме це буде визначати подальші дії держави.

— Уявімо ситуацію: Київська митрополія УПЦ дійсно виконує всі вимоги. Але хіба можна змінити їх світогляд, їх дотеперішню діяльність і висловлювання? Тобто від переписування статутів та інших документів їх контент не змінюється.

— Я не знаю прикладів, щоб внутрішня трансформація релігійної спільноти відбувалась швидко. Це завжди роки та навіть десятиліття. Тому виконання вимог припису, звісно, не гарантує автоматичної зміни світогляду. Проте держава не втручається в питання віри та переконань. Втручання держави відбувається у разі, якщо ті чи інші переконання стають інструментом впливу іншої держави, яка здійснює агресію проти України.

Наголошую, закон не вимагає зміни богослов’я чи духовної практики. Він вимагає усунення інституційних зв’язків, що створюють ризики для національної безпеки. Якщо ці зв’язки будуть розірвані, це вже буде важливим кроком до зниження напруги в нашому релігійному полі.

Щодо зміни світогляду, то нехай цей процес відбувається через діалог та зростання довіри. Державі та суспільству теж треба постаратись, щоб створити умови для того, щоб цей процес був можливим.

— За останні роки не раз були ситуації з переходами громад з УПЦ до ПЦУ, коли це фактично були переведення, без реальної участі вірян. Потім в обласних адміністраціях звітували/хвалилися про ліквідації юросіб УПЦ в областях. Але віряни і клір залишалися, і напевно не ставали після таких процесів більш прихильними до держави. Чи не таким шляхом й піде процес виконання згаданого закону?

— Ми слідкуємо за такими кейсами в міру наших можливостей. Зауважу, що ДЕСС не має територіальних підрозділів, і питання реєстрації релігійних громад належить до повноважень місцевих органів влади, таких як ОДА/ОВА та КМДА. Ми розуміємо всю чутливість питання переходів, тому наголошуємо на необхідності добровільних, прозорих та правових процедур. Повторюся, але закон, про який ми говоримо, не передбачає примусову зміну конфесійної чи юрисдикційної приналежності. Йдеться про унеможливлення впливу держави-агресора через мережу релігійних організацій. Якщо релігійна громада хоче залишатися в УПЦ – це її законне право. Але УПЦ має бути не пов’язаною з РПЦ, діяльність якої в Україні заборонена.

Не хотілось би, щоб виникали ситуації, коли адміністративні рішення випереджають реальні зміни в громадах. Ми ж хочемо реальної безпеки та правової визначеності, а не створення їх видимості, чи не так?

— Логічно, що так. Але за фактом, не обов’язково. Зокрема, коли потрібно здати звіт і він нагадує часи СССР, коли комсомол сказав “так” на завдання партії.

УПЦ МП віддавна зайняла позицію т.зв. “гонимої” Церкви. Це для них вигідна позиція, яка не потребує доказовості, яка скерована на емоції і поширення відповідної пропаганди з відверто антиукраїнським змістом. Відповідно до цієї позиції вони не йдуть на законні вимоги, а знову і знову через своїх адвокатів і симпатиків кричать про переслідування за віру. Фактично затягують справу до останнього, щоби показати своїй аудиторії їх “стояння у вірі”. Отже, до яких кроків готова зараз вдатися держава, щоби все було за духом закону? Пригадую, що недавній закон про перейменування УПЦ на РПЦвУ так і не запрацював - виглядає, що не було політичної волі його виконувати.

— ДЕСС, як орган виконавчої влади, діє і буде діяти виключно у рамках Конституції та законодавства України. Ми не розглядаємо питання політичної волі чи небажання – є чинний закон і є відповідальність за його виконання, як з боку релігійних організацій, так й з боку державних органів.

Закон не передбачає варіативність кроків держави. Він (стаття 16 ЗУ “Про свободу совісті та релігійні організації”) визначає конкретні кроки, які має зробити ДЕСС у разі невиконання припису з боку релігійної організації. І вони неодмінно будуть зроблені, якщо релігійна організація не надасть звіт про усунення порушень або наданий звіт не підтвердить усунення порушень, зазначених у приписі, а також за відсутності підстав для відкликання припису про усунення порушень.

Якщо КМ УПЦ не виконає припис, то передусім вона буде офіційно визнана афілійованою з іноземною релігійною організацією, діяльність якої в Україні заборонена.

Далі ДЕСС має дотримуватись такої процедури:

1) направити відповідні приписи релігійним організаціям, які входять до структури (є частиною) або пов’язані із структурою КМ УПЦ;

2) надіслати повідомлення про визнання КМ УПЦ афілійованою з іноземною релігійною організацією, діяльність якої в Україні заборонена, до Фонду державного майна України, органів місцевого самоврядування, інших юридичних і фізичних осіб, щодо яких є відомості про надання ними відповідній релігійній організації у користування майна, для дострокового припинення прав користування майном, у тому числі дострокового припинення договорів оренди відповідного майна, укладених з релігійною організацією, скасування (дострокового припинення дії) рішень про надання відповідного майна у користування;

3) звернутися до суду з позовом про припинення релігійної організації КМ УПЦ.

Як бачите, кроки серйозні, і це не опції. Процедура дуже чітка і я не думаю, що тут будуть якісь показові рішення чи “галочки” у звітах.

Звісно, якщо справа дійде до суду, може розпочатися довга тяганина. Натомість затягування судових справ не є чимось нескінченним, все ж таки в Україні існує відповідальність за зловживання процесуальними правами.

— Уявімо ситуацію: в УПЦ ігнорують вимоги держава і відповідно один за одним через суди втрачають статуси юрособи єпархіальні управління і т.д. до низу. Для значної частини (якщо не більшості) УПЦ поєднатися з ПЦУ є піти проти себе. Розірвати з РПЦ МП і не поєднатися з ПЦУ — це піти у розкол, що для них також не вихід. На рівні парафій, звісно, можуть заради спокою заявити про вихід офіційний, але канонічно бути далі частиною МП. А можуть шукати притулку в інших юрисдикціях, наприклад, Румунської Церкви, яка керується своїми інтересами і агресивно вимагає зареєструвати її структури в Україні. Чи можемо припустити, що складеться ситуація, що й інші Православні Церкви, які можуть бути інспіровані до цього, також захочуть канонічно зайти на українську територію, наприклад, на Закарпаття, де дуже велика присутність МП?

— Ми розглядаємо різні сценарії та аналізуємо можливі ризики. Релігійне життя не існує у вакуумі, а тому канонічні чи юрисдикційні питання світового православ’я мають певний вплив на Україну.

Проте існують принципові моменти. Держава не визначає, які церкви канонічні, а які ні. Це – сфера богословських та міжцерковних дискусій. В Україні є декілька Церков, які усвідомлюють себе православними – це не лише ПЦУ чи УПЦ. Задача органів влади – гарантувати, щоб діяльність будь-якої релігійної організації на території України була законною, прозорою та безпечною для держави.

Ми свідомі того, що інші помісні Православні Церкви можуть мати власні інтереси та можуть намагатися розширити свій вплив. Тут є непрості чутливі моменти, які торкаються суто церковних принципів, наприклад, принципу помісності, що вважається загальним для Православних Церков.

Не всі питання прямо врегульовані на рівні законодавства, тому існує простір для діалогу — міждержавному, міжцерковному, державно-церковному, який варто використовувати повніше для розв’язання чутливих питань міжцерковних відносин. Чутливі проблеми треба розв’язувати делікатно, грубі підходи радше сприяють загостренню проблем у цій сфері, ніж їхньому розв’язанню.

Далі, ми вже сьогодні бачимо різні варіанти, які обирають релігійні громади УПЦ для визначення своєї подальшої долі. Не треба думати, що вони мають лише обрати перехід до ПЦУ. Маємо низку громад, які набули статусу незалежних. Так, в межах православної традиції це доволі специфічний вибір, але історія знає такі приклади. Зауважу, що у громад є законна можливість для створення нових релігійних об’єднань, тому не виключаю і такого розвитку подій в майбутньому.

Загалом у світовому православ’ї назріло чимало проблем, які потребують загальноцерковного розв’язання, і тут, в Україні ми можемо спостерігати наслідки цих накопичених проблем, так би мовити, у всій красі. Це звісно створює напругу, але в цьому я бачу більше можливостей ніж загроз. Вважаю, що Православні Церкви України — ПЦУ і УПЦ — ще мають можливість вийти на серйозний діалог та порозумітися, а разом з цим знайти спільне рішення для гострих міжцерковних проблем та запропонувати його світовому православ’ю.

Визнання авторитетними міжнародними інституціями факту участі РПЦ в антиукраїнській російській агресії та заборона діяльності РПЦ в Україні – є наслідком кричущої зради цією Церквою євангельських принципів та чеснот. Тому для мене очевидно, що навіть світська держава, якою є Україна, зацікавлена в тому, щоб Церкви були не декларативно, а дієво віддані основам свого віровчення, бо лише це є запобіжником перетворення їх на інструменти впливу злочинних ідеологій.

Читайте також: Священна війна за філію ФСБ в Україні загострюється, УПЦ (МП) грає у хованки з законом

— Як бачимо, у новоспеченій заяві за підписом очільника УПЦ МП митрополита Онуфрія на адресу ДЕСС чітко йдеться, що вони не розуміють чому мають виконувати ваші приписи. “Київська Митрополія Української Православної Церкви дійшла висновку, що пункти Припису з зобов’язанням усунути порушення законодавства про свободу совісті та релігійні організації, є фікційними, не мають стосунку до Української Православної Церкви, а тому не можуть бути взяті до виконання”. Чи Ви вже мали нагоду познайомитися з текстом цього листа за підписом владики Онуфрія?

— На вебсторінці з цим текстом йдеться, що він надісланий на адресу ДЕСС. Проте ми його ще офіційно не отримали (розмова була два дня після онлайн-публікації цього тексту. — ред.). Коли це станеться, будемо реагувати як належить державному органу, тому поки я утримаюсь від коментарів стосовно цієї заяви.

— З її приводу у соцмережах прозвучала думка, що оскільки в УПЦ МП відмовляються виконувати припис, то ДЕСС вже може приступати до наступних кроків у такому випадку. Чи такі листи-заяви впливають на роботу, чи вони не провокують рішучіші кроки влади у відповідь?

— Безумовно ми з усією увагою поставимось до цієї заяви. Але не думаю, що вона “спровокує” якісь кроки влади, що виходять за межі окресленої вище процедури, пов’язаною із проведенням дослідження, та реакцією релігійної організації на припис.

— Запитання до Вас не як до представника ДЕСС, а як до релігієзнавця: як на Вашу приватну думку, чому провід УПЦ МП так вперто йде на конфлікт з владою, чому не шукає шляхів порозуміння? Чи такі методи можуть означати, що вони затягують процес і сподіваються на щось інше? Скажімо, на захист з Москви?

— Моя приватна думка така: керівництво УПЦ перебуває у ситуації доволі непростого вибору. З одного боку вони розуміють очікування українського суспільства та вимоги держави. З іншого – ідентичність УПЦ та її внутрішня структура багато років будувалась у тісному зв’язку з Московським Патріархатом. Наразі можна говорити про спробу “зберегти овець та наситити вовків” – офіційно декларувати незалежність, але фактично не розривати історичних та інституційних зв’язків. Як результат це виглядає як конфлікт і неприйняття вимог держави.

Затягування процесу – це майже завжди спосіб виграти час. Не виключаю, що дехто в УПЦ дійсно сподівається на підтримку з Москви чи на зміну політичних обставин. Натомість така стратегія чимдалі виглядає не дуже перспективною, оскільки українська держава займає чітку позицію – питання національної безпеки і вплив держави-агресора не можна ігнорувати. Це, до речі, розуміють і наші міжнародні партнери, особливо ті, хто на практиці зіткнувся з фактами використання РФ структур РПЦ у зовсім не релігійних цілях.

До того ж позиція затягування процесу лише віддаляє УПЦ від конструктивного діалогу з українським суспільством.

Читайте також:  "Священна війна" патріарха "русского міра" та шизофашизму проти України

— До речі, про захист від тих, хто заснував УПЦ МП. В американських медіа прозвучало, що під час зустрічі з Трампом Путін намагався ставити як умову недоторканість філії РПЦ в Україні. Навіщо Москва вкотре їх так підставляє? У минулі рази реакція зі середовища УПЦ МП на такий “захист” була кволою.

— Така поведінка Москви є цинічним використанням релігії і справжньою “ведмежою послугою” для УПЦ. Вона демонструє, що Росія не вважає УПЦ незалежним суб’єктом, а лише філією РПЦ.

В такий спосіб підкреслюється, що УПЦ є частиною “русского мира”, російським інструментом м’якої сили та важелем політичного впливу в Україні. Якщо така вимога дійсно висувалася під час саміту на Алясці, то це яскраве тому підтвердження.

Квола реакція УПЦ на такі російські спроби її “захисту” створює враження про її інституційну та психологічну залежність від РПЦ і виглядає доволі компрометуюче для самої УПЦ.

Москва гучно заявляє на весь світ “УПЦ наші”, а реакція УПЦ на це така, що вона наче не проти.

Читайте також: Євстратій Зоря: Спеціальна церковна операція

— Є така фраза: вирости з коротких штанів. Тобто стати дорослим і одягнути дорослі довгі штани замість дитячих коротких. Щодо УПЦ МП таке враження, що вони не просто вперто не хочуть дорослішати і ставати дійсно самостійними. Навіть в їх “оновленому” статуті перший пункт про походження УПЦ від РПЦ залишився, а він веде на грамоту Московського Патріарха, де чітко вказується на рівень їх залежності від РПЦ як від мами, без якої вони самостійно не є суб’єктом на світовому православному рівні. Можна сказати, а мама не дозволяє виходити за межі пісочниці. Та й навіть інші Православні Церкви, зокрема балканські прихильники РПЦ МП, також чітко називають її митрополію в Україні саме УПЦ МП, бо для них це очевидно, що вона частина МП.

Під час візиту російського правителя на Аляску цими днями його там тепло вітав архиєрей Православної Церкви Америки. Ця структура виникла на основі місії РПЦ на Північноамериканському континенті. І хоча їй Москва надала автокефалію у 1970 році, проти для Вселенської Патріархії вона є самоуправною частиною РПЦ й надалі. Тобто її статус може більше самостійний, ніж УПЦ МП, але вона не є для всіх визнаною автокефалією. Чи така автокефалія від РПЦ МП для УПЦ не була б для неї формальним виходом з нинішньої ситуації конфлікту із українським законом? Чи Патріарх Кирил на таке не може піти, можливо зі страху перед Путіним?

— Спільноти, так само, як індивіди, не дорослішають миттєво. Це завжди тривалий та болісний процес суттєвим елементом якого є прийняття відповідальних рішень, що стверджують суб’єктність того, хто дорослішає. Це не рішення, які хтось може прийняти замість мене, я сам маю зробити вибір, усвідомлюючи його наслідки, щоб потім, якщо вони виявляться неприємними, нікого в цьому не звинувачувати, а зробити належні висновки, збагатити власний досвід і таким чином стати більш зрілим та мудрішим.

Щодо прикладу з наданням автокефалії ПЦА, то це, наскільки мені відомо, не була якась забаганка Москви. Цьому передував певний процес та ґрунтовна внутрішня дискусія всередині самої ПЦА, яка дієво прагнула автокефалії. Можливо я не правий, але я не бачу нічого подібного в УПЦ, тому не вважаю, що є передумови для надання автокефалії УПЦ з боку РПЦ, незалежно від того, хоче цього Патріарх Кирил чи ні. Розмови про таку автокефалію – це радше теоретизування, ніж щось практичне.

Ми маємо інший приклад – Древлеправославної Церкви України, колишньої Київської архиєпископії Російської Старообрядницької Церкви. Після початку повномасштабного російського вторгнення і після того, як їхній колишній митрополит недвозначно підтримав так зване “СВО”, вони звернулися до нього про надання автокефалії, і не чекаючи відповіді, чітко поставили його перед фактом, про вихід з під його підпорядкування. Звертаю увагу, що це було самостійне та соборне рішення цієї Церкви, без жодного примусу з боку держави. І сьогодні до ДЦУ держава не має жодних претензій. Отже, приклад ДЦУ для мене більш вагомий між приклад ПЦА.

Натомість за великим рахунком, для держави не має значення, здобуде УПЦ автокефалію чи ні. Має значення лише те, чи позбудеться вона зв’язку з забороненою РПЦ.

— Щодо конфлікту УПЦ МП з українським суспільством. Напевно для частини пастви і духовенства цієї Церкви це дійсно проблема, бо вони ближче до цього суспільства, ніж до своїх єрархів. Але для самого єпископату напевно досить і того “суспільства”, яке є під їх духовним та інформаційно-пропагандивним впливом. Для влади чи політиків настрої суспільства важливіші, бо завтра раптом вибори, а тому треба зважати як на ці настрої, так і на немалу паству УПЦ МП.

З іншого боку, які є реальні важелі впливу на провід і духовенство УПЦ МП? Позбавлені українського громадянства владики далі тут роблять свою справу, а навіть виїжджають за кордон і повертаються назад в Україну. Їх духовенство і працівники вільно перетинають кордони країни навіть тоді, коли щодо них ведуться слідчі дії або є суттєві сумніви, що вони повернуться. На місцях, навіть після прийняття згаданого закону, організації УПЦ МП отримують земельні ділянки під будівництво храмів. А відбудова одеського собору-новобуду для УПЦ МП за кошти українських та іноземних платників податків подається як певне суспільне благо. То де ті гоніння, про які так кричать повсюди і особливо за кордоном в УПЦ МП?

— Сподіваюсь, я правильно зрозумів питання, що під проводом і духовенством УПЦ розуміються ті, хто уповноважений приймати рішення, які визначають подальшу долю УПЦ як релігійного об’єднання. Так от, я переконаний, що важіль впливу на них знаходиться не зовні, а всередині самої УПЦ, і міра його впливу залежить від того, в якій мірі УПЦ відповідає ознакам єдиної, святої, соборної і апостольської Церкви.

Читайте також: ДЕСС вкотре виявила залежність упц (мп) від РПЦ

Ситуація, в якій опинилась УПЦ, безумовно кризова, але ця криза зовсім не результат “гонінь”; слава Богу, в Україні за вірність Христу нікого не переслідують. Тому не треба називати гоніннями некомфортний стан після репутаційних втрат, спричинених власними діями чи бездіяльністю.

Я розумію, що кожна Церква хоче застосовувати до себе тексти з 12-го розділу Об’явлення, і відмовляється визнавати щодо себе попередження з 2-го та 3-го розділів цієї книги.

— Українські та іноземні медіа та розслідувачі вже кілька років розповідають про формування мережі представництв/парафій УПЦ МП за кордоном. Десятки священнослужителів УПЦ МП там вільно діють, мають підтримку від спонсорів, не встидаються співслужити з представниками різних юрисдикцій Московського Патріархату. Розслідувачі фіксують їх співпрацю з діячами різних російських культурних, пропагандивних організацій та відверто агентурних мереж. Таким чином українські громадяни там опиняються під російським інформаційним та іншим впливами.

Чи є можливості якось протистояти цьому, наприклад, на рівні посольств чи інших дипмісій? Чи там мають фахівців для розуміння всією масштабності залучення структур РПЦ МП, включно з УПЦ МП, до дій на користь країни-агресора?

— За кордоном існує чимало українських релігійних громад різних конфесій. І проблема виникає лише з тими, які потрапляють під російський контроль. Україна не може напряму впливати на діяльність таких громад, оскільки вони перебувають у правовому полі інших держав.

Натомість проблема небезпечної російської гібридної політики набуває глобального характеру, а тому актуальною є міжнародна співпраця заради протидії такому російському впливу у всіх сферах, у тому числі й в релігійній. Будь-які факти використання релігійних організацій з метою поширення небезпечних російських впливів мають викриватись, а громадськість інформуватись про це. Закордонні країни мають в повноті усвідомити загрозу таких впливів. Тому потрібні системні дії в інформаційному та в дипломатичному полі.

Гадаю, нам потрібна широка міжнародна дискусія про використання Росією релігійних структур як інструменту гібридної війни.

— Пане Вячеславе, в Україні різні інституції проводять міжконфесійні діалоги, у тому числі міжправославні. Наскільки ефективними вони є за нинішніх обставин і суспільних викликів? Які їх плюси і що в них буває не так?

— Діалог – це завжди складний, але необхідний інструмент, особливо в умовах війни, коли суспільство переживає глибокі травми, а релігійна сфера є одночасно джерелом підтримки й зоною суперечок. В Україні міжконфесійні та міжправославні діалоги проводяться різними інституціями – державними, громадськими, академічними – і це вже є позитивним сигналом з боку тих, хто залучений у діалоговий процес: ми не ізолюємося, ми шукаємо порозуміння.

Хоча таких діалогових майданчиків не багато, як і учасників діалогових процесів, я ніколи не визнаю їхню неефективність чи марність. Наслідком нашого спільного підімперського минулого є загальна нерозвинутість культури діалогу. Тому будь-який діалоговий процес сьогодні формує добру традицію, без якої неможливе існування демократичного суспільства.

Мені особисто дуже прикро, що релігійні спільноти, особливо православні, так мало уваги приділяють розвитку культури внутрішньоцерковного спілкування та діалогу. Саме внутрішньоцерковного! Бо Церква, яка не має такого внутрішнього діалогу – не здатна ефективно комунікувати назовні та вести конструктивний діалог з іншими спільнотами.

Читайте також: Про кремлівську пропаганду у храмах УПЦ МП в Україні: патологічна загрузлість у “русском мірє”

Ця проблема, як на мене, пояснює більшість мінусів у згаданих міжцерковних та міжправославних діалогах, а саме: невміння слухати, перетворення діалогу на обмін монологами, використання діалогових майданчиків лише для озвучення своєї позиції та висування претензій іншій стороні, відмова від пошуку рішень заради спільного блага.

Іншою проблемою таких діалогів є вперта відмова від участі в них представників єпископату. Коли в діалозі беруть участь лише священники та миряни, виникають серйозні питання щодо внутрішньоцерковної єдності та ефективності її наявного устрою.

Справжній діалог – це не балаканина. Він не прикриття безпорадності, і не ознака слабкості. Він – ознака зрілості, він про пошук конструктивного розв’язання проблем, про формування спільної етичної позиції щодо найгостріших викликів.

Читайте також: Агенти рашистів в рясах з УПЦ МП й досі почуваються в Україні як удома

— Коли на початку 90-х тривали міжконфесійні конфлікти, насамперед у західних областях, то згодом їх активність почала згасати — або через таке чи інше вирішення проблеми користування храмами, або через те, що їх учасники вважали ці конфлікти чимсь ненормальним, шукали самі на місцях шляхів порозуміння. Тоді це переважно йшлося про храми, зараз головним рушієм міжправославних конфліктів є війна і відповідні антиросійські настрої у суспільстві. А УПЦ асоціюється з ворожою щодо України РПЦ МП. Звісно, що ця ворожість шкодить суспільству не менше за саму війну, бо розділяє його.

Як за таких обставин вести міжправославний діалог і як розділити дійсно ворожий елемент в середовищі УПЦ МП від решта пастви і кліру, які не хочуть асоціюватися з МП? Чи є шанс, що і тепер відбуватиметься прозріння серед вірян щодо шкоди таких конфліктів?

— Міжконфесійні конфлікти початку 90-х були передусім саме міжконфесійними. Греко-Католицька Церква поверталась до життя після тривалої заборони та насильного переведення греко-католиків до РПЦ. УГКЦ шукала собі місце під сонцем, але вона не претендувала на те, щоб зайняти місце РПЦ, а потім УПЦ.

Як на мене, саме через це тодішні конфлікти мали інших характер ніж протистояння, яке існує між ПЦУ та УПЦ. До того ж сьогодні ми маємо справу з напругою, яка має чітко виражене політичне та безпекове тло – війна, агресія, ідеологія “русского мира”. А це суттєво ускладнює міжправославний діалог, особливо в умовах, коли одна із сторін асоціюється з агресором.

В наших умовах всім треба прийняти те, що діалогу не уникнути. Він безальтернативний. Навіть, якщо так станеться, що суди приймуть рішення про ліквідацію юридичних осіб УПЦ, ця Церква, як релігійна спільнота не зникне і не розчиниться. Все одно залишаться ті, хто буде усвідомлювати себе як члена УПЦ. Отже, залишатиметься суб’єкт, порозумітись з яким без належного діалогу не вийде.

Щодо прозріння, то воно відбувається. Війна – надто жорсткий, але дієвий каталізатор переосмислення. Війна гостро ставить питання не лише спротиву агресії, але й про те, заради чого цей спротив чинити. Чи є у нас спільне бачення майбутнього? Чи збігаються наші мрії про щастя, про долю України, про місце особистості у суспільстві тощо? Отже, нам є що обговорити, якщо ми хочемо жити в мирі у своїй державі.

Церкви зазвичай позиціюють себе як спільноти, які зберігають скарби тисячолітнього досвіду Богопізнання. Дуже хочеться, щоб ці скарби не були замкнутими у дорогоцінних скринях, а дієво використовувались у всіх видах внутрішньої та зовнішньої взаємодії, інакше поширення у суспільстві сумнівів щодо наявності у церквах цих скарбів буде неминучим.

—

Тарас Антошевський, опубліковано у виданні РІСУ

В тему: 

• Гундяєв снарядами вибиває своє мп з України
• Росія проти українців здійснює геноцид. Докази й аргументи
• «Православный коммунизм» в фашисткой России: кто стоит за спиной Путина
• Як російські попи разом із силовиками насильно депортують українців до росії що має ознаки геноциду
• Митрополит Олександр Драбинко: "Доки не позбудемося москальщини, не буде нічого людського"
• Чи існує змова між ОП та Новинським про захист московської церкви в Україні?
• Священики ПЦУ у заручниках окупантів
• Як бреше російська православна церква
• Злочинці в рясах з Московського патріархату: чи вб'є це УПЦ (МП)?
• Церковь врага: как УПЦ МП влияет на украинцев
• Що не так з росією?
• Несостоявшееся государство путина
• Кривавий московський звір: «Сам Сатана живе в моїй сраці»
• Спроби «відбілити звичайного росіянина» буде мати наслідком лише наступні війни
• Археология войны. Что останется после вторжения России в Украину?