Як чекісти намагались впливати на свідомість віруючих: КДБ СРСР та культ «Прозорливих старців»

Версия для печати

 Історія з міфічним «старцем» Павлом Троїцьким, приведена нижче, яскраво демонструє, що органи радянської державної безпеки, а згодом і російська ФСБ, ніколи не припиняли спроб впливати на свідомість віруючих людей через культивування авторитетів «прозорливих старців».

За допомогою інструментів глибоко законспірованого впливу — листування, «передач волі Божої», містичних настанов і розгалужених мереж «послушників» — спецслужби вміло формували у церковному середовищі лояльні до державної ідеології наративи.

Ідеологічного впливу підпали і такі відомі священники, як архімандрит Серафим Тяпочкін, схіархімандрит Зосима Сокур та інші харизматичні духовники, які мали довіру тисяч віруючих. Через особисте оточення, легендованих «духовних чад», специфічну літературу та замовчувану інфільтрацію, органи КДБ та ФСБ прищепили їм, а через них їхнім послідовникам ідеї «триєдиної Русі» (Україна, Росія, Білорусь — як єдиний духовний простір), «спасіння лише через Росію», міф про «боговибраний русскій народ», тезу, що «світ лежить у злі, а лише Русь — хранитель істинного православ’я».

Ці наративи, вміло обгорнуті у форму духовних одкровень або містичних пророцтв, часто знаходили відгук у серцях людей, виснажених десятиліттями переслідувань і духовного голоду. Втім, саме тому вони були й особливо вразливими до маніпуляцій.

Сьогодні, з відстані часу і маючи доступ до архівних матеріалів, важливо не лише встановити історичну правду, а й осмислити, якою мірою ці ідеологічні віруси продовжують жити в православній свідомості. Бо віра, яка ґрунтується на неправді — врешті-решт стає ідолопоклонством.

Читайте також: Практики впливу КДБ досі в ділі: як це працює у випадку з Дональдом Трампом

Уривки з публікації Миколи Спиридонова «Прозорливий старець Павло Троїцький» (Про одну операцію КДБ)

У 1950 році до Москви з еміграції повернувся Всеволод Дмитрович Шпіллер — особистість в усіх сенсах неординарна й немислима для радянського суспільства сталінської доби. Нащадок дворянського роду, випускник київського Володимирського кадетського корпусу, бойовий офіцер Білої армії, він бився з Червоною армією під час громадянської війни. У 1920 році евакуювався разом із військами Врангеля до Константинополя. Повернувся до Росії через тридцять років як православний священник, щоб відроджувати віру на Батьківщині.

…Духовно-просвітницьку діяльність о. Всеволода Шпілера влада розцінювала як антирадянську. Партійне керівництво дратували його незалежна позиція, закордонні зв’язки та проповіді, магнітофонні записи яких ширилися країною. Але о. Всеволод не йшов на компроміси в пастирській справі і відмовлявся припиняти проповіді. Його протести проти тиску на громаду викликали критику з боку влади та резонанс за кордоном. Його церковне становище також було складним: він мусив надавати особисті та письмові пояснення церковному начальству у зв’язку з численними доносами.

Не дивно, що після смерті Патріарха Олексія, який його підтримував, новий Патріарх Пімен зняв його з посади настоятеля і відправив у відставку. Настоятелем храму Миколи на Кузнецях призначили активного співпрацівника влади, обновленця протоієрея Костянтина Мещерського. Однак тут втрутились інші сили. Розповідали, що в день вступу на посаду о. Мещерський сів у таксі, щоб їхати приймати настоятельство. Але коли таксі під’їхало до храму, водій із жахом виявив, що пасажир мертвий. Нових спроб усунути о. Всеволода не було — звісно, не через враження від цього випадку, а тому, що влада знайшла інші способи контролювати незалежного священника.

Це сталося так. Наприкінці 1960-х років до отця Всеволода звернулася прихожанка Агрипина Істнюк. Вона представилася його духовною дочкою та духовним чадом старця Павла — людини дивовижної святості та абсолютної прозорливості, якій нібито було відкрито волю Божу. Отець Павло, ієромонах Данилового монастиря (у миру — Петро Васильович Троїцький), за її словами, був одним із сотень тисяч російських мучеників за віру. Його неодноразово арештовували, а в 1939 році він був засуджений Особливою нарадою при НКВС СРСР і відправлений етапом до табору. Істнюк стверджувала, що після п’ятнадцяти років ув’язнення ієромонах Павло вийшов на волю, але, остерігаючись нових переслідувань, пішов у затвор до тверських лісів. Оселившись поблизу станції Кувшинове у тверській глибинці, він нібито у дусі бачив і чув усе, що відбувалося як на парафіях, так і в приватному житті московських священників і прихожан.

Отець Всеволод вступив у листування з тверським пустельником, і незабаром той став його духовним наставником. Іван Шпіллер згадує: «о. Павло, з яким тато ніколи не бачився, став для мого батька, для всієї нашої родини <…> тим, ким чверть століття до від’їзду з Болгарії до Росії для нас був владика Серафим Соболєв».

Отець Всеволод вірив у прозорливих старців. У молодості на нього велике враження справив юродивий, якого він зустрів дорогою до Рильського монастиря, коли їхав туди на послух, і який привітав його словами: «А, Севочка прийшов, Севочка… Ти слухайся Серафима, слухайся…». Він не знав, що справжній ієромонах Павло Троїцький загинув у сталінському концтаборі ще в сорокові роки, а чесне ім’я мученика використовувалося держбезпекою як прикриття для операції з протидії дисидентському руху в церковному середовищі.

Читайте також: Як досвід Німеччини, Польщі та Литви може допомогти у люстрації освіти в Україні?

Не знав він і того, що «зв’язкові старця» вже не перший рік діяли в московських парафіях, пропонуючи інтелігентним молодим людям, які в пошуках виходу зі свого духовного відчаю тягнулися до Бога, писати листи «прозорливому пустельнику» і таким чином спрямовували їхню активність у безпечне для влади русло конформізму.

Разом із тим, о. Всеволод добре знав, що він та його родина від моменту переїзду до СРСР перебувають під постійним наглядом.

…Спогади архієпископа Василя Кривошеїна дають уявлення про те, наскільки жорстко у той час Церква контролювалася держбезпекою, наскільки вона була просякнута агентурою та інформаторами КДБ, і яким безцеремонним провокаціям піддавалися не лише звичайні священники, але й навіть найвищі церковні ієрархи. Зі спогадів архієпископа відомо, що о. Всеволод не мав ілюзій щодо присутності агентів у приході Миколи на Кузнецях.

Виникає питання: чому ж о. Всеволод був таким довірливим? Невже розумний, освічений і досвідчений пастир не здогадувався, хто ховається під іменем ієромонаха Павла?

…А «прозорливий старець» давав багато свідчень влади й «ведення». Із листів о. Всеволода видно, що «провінційний пустельник» був блискуче обізнаний з тим, що відбувається у керівництві РПЦ та в Раді у справах релігій при Совміні СРСР. Він оцінює погляди й дії Патріарха, критикує церковних ієрархів та закордонних громадських діячів. Повідомляє конфіденційні подробиці переговорів церковного керівництва з іноземними делегаціями, читає емігрантську пресу, недоступну пересічним радянським громадянам, слухає Бі-Бі-Сі й «Голос Америки».

Старець не лише спрямовує життя парафії Миколи на Кузнецях та родини Шпіллерів. Він контролює закордонне листування о. Всеволода й навіть санкціонує висвячення молодих священників. Він наставляє, хвалить, лестить, радить і застерігає:
«Мені не зовсім зрозуміло, чому Ви приймаєте у себе вдома іноземців. Вам же це категорично заборонено…»

Старець критикує Олександра Солженіцина і священників-дисидентів: «Шкода о. Дмитра <Дудка>, сам собі риє яму. <…> Він переконаний, що страждає за віру православну, а найголовнішого не розуміє: говорить про те, про що слід мовчати. Навіщо шукати захисту за кордоном?»

Поради, які давав цей «старець», по суті були наказами для віруючої людини: «Така воля Божа», «немає на це волі Божої», «це не моя воля, а Божа. А Ви як хочете, так і сприймайте».

Це «водительство» принесло Радянському Союзу суттєві політичні дивіденди в 1974 році, коли о. Всеволод в інтерв’ю, опублікованому радянським Агентством друку «Новини», різко розкритикував вигнаного з країни Солженіцина, звинувативши його в нехристиянських поглядах і в прагненні розколоти Церкву.

Цікаво, що отець Всеволод жодного разу не зустрівся з «старцем» особисто, і все спілкування відбувалося через листи, які передавала Агрипина Істнюк. Наприкінці 1971 року «старець» призначив Істнюк його келійницею: «Є воля Божа, щоб Агрипина була з Вами. Вона — віддана Вам людина. <…> Я передаю її на послух лише Вам і більше нікому. Така воля Божа. Прошу Вас прийняти її й вважати своєю духовною дочкою, хоч, можливо, вона і тяжка для Вас».

Читайте також: Олександр Скіпальський: Як захистити Україну в умовах війни

Насправді, отець Всеволод важко переживав нав’язану присутність Агрипини, яка без його згоди увійшла до його дому і отримала доступ до його оточення. Нам недоступні листи отця Всеволода, підшиті до його справи в архівах КДБ, але причини його незадоволення зрозумілі з відповідей «старця»: «Земно Вам вклоняюся, прошу прощення за себе, за свої дерзості й за Агрипину. Ангела світлого Бог нам не пошле, а посилає людину, вчинки якої, по-людськи міркуючи, бувають жахливими, некультурними, низькими тощо. А по волі Божій — усе зовсім не так. Я знаю Агрипину дуже багато років, <…> ніколи не бачив ні підслуховування, ні підглядки». «Прошу пробачення за неї, що осмілилася залізти до Вашого сина в ящик, «як злодій і розбійник». Простіть їй цей великий «гріх»».

У своїх листах «старець» часто говорить про своє духовидіння та всезнання: «Думкою буваю з Вами. Цього року Ви багато жили на дачі, і я там із Вами був. Добре у Вас, затишно, тепло. Ваш кабінет на дачі затишний. Знаю, що 6/Х у Вас був приступ, знаю про Ваші очі. Я з Вами дуже близький, дуже Вас відчуваю. <…> Часто чую, як вона розмовляє з Вами, мила Агрипинонька! <…> Чую всі Ваші служби після важкої, дуже важкої операції. Голос слабкий, а потім усе сильніший, і сьогодні 7/ІІ — уже добрий, а 8/ІІ (Ваша проповідь про Закхея) — голос уже Ваш, справжній, як до операції».

Можна не сумніватися, що куратори з КДБ відвідували служби отця Всеволода не в дусі, а в тілі — і були чудово обізнані з усіма обставинами його життя.

Старець призначав о. Всеволоду, а згодом і іншим священникам, спільні богослужіння, повідомляючи, коли буде духом присутній у вівтарі храму Миколи на Кузнецях, а в наступних листах ділився своїми враженнями від служби. Ці відвідування очікували, прагнули відчути і побачити його присутність. Містично налаштовані душі, шукачі чудесного переживали візити старця у вигляді «згустку розумної енергії» та трансцендентних видінь.

«Під час панахиди, перед читанням Євангелія, ми разом з о. Володимиром <Воробйовим> споглядали о. Павла, який дивився на нас із духовної безмежності», — згадує парафіянин Сергій Федоров. — «Я запитав у о. Володимира: «Чи був о. Павло на відспівуванні?» — «Був». <…> «Кришталеве» благодатне відчуття живої присутності о. Павла заповнювало собою півнеба, він обіймав собою півнеба, ніби був «розлитий» по небу. Це можна порівняти з діамантом у склянці води: він є, але у воді його не видно. Такою була всепроникна присутність о. Павла. <…> Я підняв до нього руки. Побачивши, що я бачу, як він «таємно» дивиться на мене, о. Павло навіть якось по-старечому зніяковів. Не очікував, що я зможу побачити його «розлитим у небі». Ойкнув і сором’язливо усміхнувся. Звісно, його присутність для мене скінчилась — небо спорожніло, стало просто атмосферою з хмарами. <…> До того часу я вже навіть трохи звик до космічного буття о. Павла, але цього разу відкрились такі глибини, що порівняно з ними простір духовного космосу здався поверхневим. Не було ні часу, ні простору. Якби я не знав, що це о. Павло Троїцький, то подумав би, що бачу лик Бога».

Іноді такі «візити» призводили до кадрових змін у духовенстві. Так, у одному з листів до о. Всеволода старець повідомив, що йому довелося залишити вівтар храму Миколи на Кузнецях під час служби через нового диякона, о. Геннадія. Після цього повідомлення о. Геннадій більше не служив у тому приході.

Читайте також: Архиєпископ ПЦУ Євстратій Зоря: про українську ПЦУ і ФСБшну упц (мп)

У 1980-х роках коло кореспондентів старця значно розширилося — до нього долучилися нові молоді священники та їхні родини. Про те, який вплив справляли листи старця, кількість яких обчислювалася сотнями, на священників і парафіян, свідчать спогади єпископа Пантелеймона Шатова: «Як отець Павло увійшов у наше життя — зробив це сам, таємниче, несподівано для мене… Пам’ятаю, як отримав перше його письмо, де він описував усе, що сталося у Великодню ніч у Гребньові, де я служив. <…> Кожного листа від о. Павла ми чекали як Божого Суду. <…> Кожен лист ми обов’язково читали одне одному — те, що можна було прочитати, — збиралися разом, щоби читати ці листи, і кожне таке письмо відкривало нам волю Божу й показувало, як ми повинні чинити. І не лише нам. У цих листах ми ставили запитання і про своїх духовних чад: «Чи можна повінчати цього юнака і цю дівчину», «чи можна перевести моїх дітей з однієї школи до іншої», «чи можна поїхати відпочити в якийсь монастир або в село», «чи можна хрестити, не слухаючи настоятеля, який вимагав скорочувати чин хрещення», «чи можна сповідати під час служби, хоч настоятель просить цього не робити», — і багато інших питань. І на всі ми отримували відповіді від отця Павла. <…> Ці листи були для нас дивовижною радістю і підтримкою».

Від кореспондентів старця вимагалася конспіративність. Послушники, які приймали це водительство й зберігали листування в таємниці від непосвячених, отримували покровительство: вирішувалися їхні житлові та робочі питання, вони отримували підвищення по службі.

Однак на неслухняних чекала кара. Сергій Федоров згадує: «Коли стало відомо, що я написав о. Іоанну <Крестьянкіну> про о. Павла, чого категорично не можна було робити, о. Володимир <Воробйов> розгнівався й дуже занепокоївся, вважаючи, що о. Іоанн не знає о. Павла. Сказав, що це може призвести до непоправних наслідків, і він навіть не знає, наскільки це може бути для мене погано. «Можуть бути непередбачувані наслідки від того, що ви не слухаєте таких людей». Згодом, на сповіді, о. Володимир сказав мені: — о. Павло прислав листа. Він дуже незадоволений. Пише, що о. Іоанна він не знає. — Батюшко, я був упевнений, що вони знайомі. — Кайтеся. Кайтеся. На жаль, «непередбачувані наслідки» справді обрушились на мою голову, і в житті стало дуже погано».

Попри все, зберегти повну таємність не вдавалося. Коло листування старця було настільки широким, що відомості про «прозорливого пустельника» швидко поширювалися по країні. Ще 1977 року про нього дізналися ленінградські родички справжнього о. Павла Троїцького. З очевидних причин, «старець» відмовився зустрічатися з ними: «Я не хочу бачити двох моїх племінниць, дочок мого брата Михайла», а Істнюк була відряджена до Ленінграда для підтримки легенди.

Через два роки з’явилася публікація у «Віснику Російського християнського руху», що виходив у Парижі. «Чув, що в журналі «Вісник» написали про мене й про Агриппіну. Журналу поки що не маю. Дуже незадоволений. Знаю, хто такий благодійник…» — так прокоментував цю публікацію «старець».

«Вісник», як і інші емігрантські видання опозиційного до радянської влади спрямування, уважно читалися й аналізувалися КДБ. Очевидно, що держбезпека була незадоволена несанкціонованою публікацією, яка могла привернути увагу вищих церковних кіл до всієї операції.

Після смерті о. Всеволода в 1984 році Агрипина Істнюк стала духовною наставницею громади Миколи на Кузнецях і провідницею волі пустельника.

«Ті, хто приходив до неї, незабаром помічали, що варто лише розповісти Агрипині Миколаївні про свої питання — і о. Павло дізнавався про все негайно. Потім у своєму листі він дослівно повторював те, що казала Агрипина Миколаївна. Такий дар прозорливості й повного єднання з о. Павлом на відстані зробив Агрипину Миколаївну особливо шанованою та улюбленою старицею».

За понад двадцять років жодному з адресатів листів так і не вдалося побачити старця на власні очі. Операція завершилася лише після розпаду СРСР і перегляду державної політики Росії щодо РПЦ. Ось що розповідає про це Іван Шпіллер:

«На початку листопада 1991 року Агрипина Миколаївна, піднявши слухавку, почула коротке повідомлення: «Отець Павло наказав довго жити». І більше — нічого. Трубку повісили… Про цей дзвінок Агрипина Миколаївна повідомила, здається, наступного дня — і якось між іншим. За кілька днів до цього вона просила внести отця Павла до… заупокійної записки. А ще через кілька днів на запитання про отця Павла вона відповіла, що його розстріляли під час війни. З цієї версії Агрипину Миколаївну не вдалося «зрушити» жодними аргументами. Дивно, але й після цього дзвінка, точніше — після її розповіді про нього — від людей, які нібито жили з отцем Павлом, не прозвучало ані слова».

Наступного року Істнюк померла. Останні місяці життя вона причащалася щодня, і можна лише здогадуватись, що відбувалося в її душі. Відспівували її п’ятнадцять священників і два диякони, а похорон став справжнім церковним торжеством.

«У цьому торжестві, — підсумовує Іван Шпіллер, — люди висловили своє ставлення до подвигу служіння Церкві Агрипини Миколаївни, яка віддала Церкві все своє дивовижне, світле, жертовне життя».

На піку гласності, на початку 1990-х років, зусиллями ректора ПСТБІ протоієрея Володимира Воробйова було знайдено досьє та табірну справу ієромонаха Павла Троїцького. У ній містилися доноси на о. Павла, відомості про його арешти, фотографії та слідчі матеріали, протоколи допитів і табірна документація. З’ясувалося, що в концтаборі отець Павло ще в 1940 році втратив працездатність через невиліковний декомпенсований порок серця та хвороби легень, і загинув у 1944 році. Як і слід було очікувати, жодних слідів його післятабірного життя чи свідчень поховання у 1991 році знайти не вдалося — навіть за участі слідчих ФСБ.

Читайте також: Розсекречені архіви: спецоперації КДБ СРСР проти закордонних центрів ОУН

Можна лише поспівчувати учням старця, які виявили документальні докази загибелі справжнього о. Павла Троїцького. На жаль, їм забракло мужності визнати, що вони стали жертвами цинічних маніпуляцій органів державної безпеки.

…Хоча операція завершилась понад двадцять років тому, її наслідки й досі відчутні в церковному житті. «Так, о. Павла ніхто не бачив», — заперечують учні старця, — «і справді, всі листи передавались через Істнюк, але вона не могла обманювати, бо була віруючою людиною».

Починають з’являтися публікації про «прозорливого пустельника», в яких замовчується загибель о. Троїцького в концтаборі. Висловлюються припущення, що адміністрація табору підробила документи та відпустила його на волю за чужими паперами — за хабар, або з «доброти душевної». Несправжнього «старця» проголошують одним із найбільших святих в усій історії Православної Церкви, а згодом з’являються й ініціативи щодо його канонізації.

Чому ж шановані отці воліють ігнорувати документальні свідчення смерті о. Троїцького та визнання Істнюк у фальсифікаціях, зроблені нею наприкінці життя? Ймовірно тому, що визнати авторство листів — які сприймалися як явні свідчення буття Божого та визначили життєвий шлях їхніх адресатів — за маніпуляторами з КДБ, неприйнятно для учнів «старця», які вийшли на видні церковні позиції.

Проте слід пам’ятати: Бог — у правді, і лише правда може бути твердою основою будь-якої справи. Як може жива віра, що відкриває людині незбагненні й небесні горизонти, живитися прикладом неістинної праведності і фальшивої святості?

—

Джерело: Софійське Братство 

Читайте також: 

• Звірства радянської влади: 12 фактів про Катинський розстріл
• Зуби ліквідаторів та натовп кадебістів: маловідомі факти про найбільшу техногенну катастрофу в історії людства
• Митрополит Борис Ґудзяк: «Росіяни мають стати на коліна – вибачитися і покаятися»
•  Як Росія десятиліттями воює з мертвими українцями і з пам’яттю про Голодомор-геноцид?
• Долі «возз’єднаних» у складі РПЦ. До 75 річниці насильницької ліквідації Мукачівської греко-католицької єпархії радянським режимом
• Великий терор як апогей радянського сталінського насильства над українцями
• Процес декомунізації у вимірі держави, Церкви та особистості
• Як працювала радянська репресивна машина на Полтавщині: «почесний» кат Олександр Волков