Як слов’яни-українці колонізували й християнізували російські етнічні землі

Версия для печати

Руссю чи то Росією у давнину переважно іменували землі українські. Осердям Давньоруськї держави з центром у Києві, що оформилась у Х ст., був шлях «із варяг у греки», що пролягав річками Східноєвропейської рівнини (передусім Дніпром) із моря Балтійського до моря Чорного. З часом поняття Русь-Росія почало переноситися на ці землі, власне, терени, де сформувався білоруський етнос і новгородський.

Щодо останнього, то про його існування вів мову Микола Костомаров, зокрема, в своїй роботі «Дві руські народності», зазначає видання РІСУ. Він предметно вивчав Новгородщину, її мешканців, що, попри руйнування цього етносу московськими царями в XV-XVI ст.ст., все ж цей регіон в етно-культурному плані різнився від «справжніх росіян», т. зв. великоросів, і був близьким до українців.

«Справжня Росія», яку в період Середньовіччя і навіть ранньомодерні часи переважно іменували Московією, знаходилася на північний схід від «справжньої» київської Русі-Росії. Охоплював цей регіон переважно басейн річки Об – притоки Волги.

Освоєнні цих теренів київськими князями відбулося в другій половині Х ст. й було пов’язано з їх бажанням прокласти собі шлях до Волги. Треба мати на увазі, що Волга, як і Дніпро, була важливою торговою й комунікаційною артерією у Східній Європі. Але якщо Дніпро поєднував «варязький світ», Балтію із чорноморський басейном і багатим Константинополем, то Волга єднала цей самий «варязький світ» із Каспієм, а далі – доволі розвинутою на ті часи Персією й загалом мусульманським світом. Принаймні волзький шлях був не менш привабливим, аніж шлях із «варяг у греки». Цей шлях контролював Хозарський каганат, а потім – Волзька Болгарія.

Читайте також: Русь-Україна та королівська політична традиція в нашій історії

Спроби освоїти волзький шлях спостерігаємо ще за часів князя Святослава. У початковому літописі, «Повісті минулих літ», під 6473 р. від створення світу (965 р. від Різва Христового) читаємо наступне:

«Рушив Святослав на Хозар. Почувши ж [про це], хозари вийшли насупроти з князем своїм, каганом (мається на увазі верховний хозарський правитель – П. К.)… І вступилися [війська] битися, і сталася битва межи ними, [і] одолів Святослав хозар і город їхній (тобто столицю – П. К.), і [город] Білу Вежу взяв. І ясів переміг він, і касогів, і прийшов до Києва».

Як бачимо, тут згадуються племена ясів та касогів, які кочували на північ від Кавказу й терени яких примикали до Волги.

А під наступним роком у «Повісті минулих літ» говориться, що «Переміг Святослав в’ятичів і данину на них наклав». Під в’ятичами розумівся союз слов’янських племен, які мешкали у верхній та середній течії річки Оки у VIII—XIII ст. А це вже периферія басейну Волги.

Однак Святослав не став завойовувати землі, які дали б йому змогу контролювати Волзький шлях. У нього з’явилися інші пріоритети – він переорієнтувався на завоювання Дунайського басейну.

Але його син Володимир повернувся до освоєння Волзького шляху. Під 6492-м роком від створення світу (984-м від Різдва Христового) сказано:

«Пішов Володимир на радимичів. А був у нього воєвода Вовчий Хвіст, і послав перед собою Володимир Вовчого Хвоста. І стрів він радимичів на ріці Піщані, [і] побідив Вовчий Хвіст радимичів. Тому й дражнять руси радимичів, кажучи: «Піщанці од вовчого хвоста втікають». Були ж радимичі із роду ляхів і, прийшовши, тут поселилися. І платять вони данину Русі, і возять повіз і до сьогодні».

Радимичі ж – це союз слов’янських племен, який займав землі між р. Дніпром і р. Сожжю (басейн нижньої і середньої течії). Можна говорити, що їхні терени знаходилися на шляху між Дніпровським басейном і Волзьким. Очевидно, бажаючи рухатися в бік Волги, князь Володимир мусив підкорити радимичів.

Показово, що під наступним роком у «Повісті минулих літ» сказано таке: «Рушив Володимир на Болгар з Добринею, вуєм своїм, у човнах, а торків берегом [Волги] привів на конях, і так переміг болгар. І сказав Добриня Володимирові: «Оглядав я колодників, і всі вони є в чоботях. Сим данини нам не платити, підемо оба шукати тих, що в постолах». І вчинив мир Володимир з болгарами, і поклялися вони межи собою, і сказали болгари: «Тоді хай не буде миру межи нами, коли камінь стане плавати, а хміль — тонути». І вернувся Володимир до Києва».

Це повідомлення багато що говорить. Володимир таки спробував підпорядкувати собі Волзький басейн. Адже значну частину волзького шляху контролювала Волзька Болгарія. Ця держава з’явилася в результаті розпаду Хозарського каганату. У 20-их роках Х ст. в ній утвердилося мусульманство.

Традиційно вважається, що у Волзькій Болгарії переважали тюркські племена (болгари). Відповідно, ця держава була тюркською. Насправді, це виглядає не так однозначно. У тих самих 20-их рр. Х ст. країну відвідав арабський мандрівник і письменник Ібн-Фадлан. Він описав свою подорож до Волзької Болгарії. Із його записок випливає, що Волзька Болгарія – переважно слов’янська країна. Хоча, наскільки можна зрозуміти, тут також живуть тюрські й інші племена. Є тут також колонії русів, під якими цей автор розумів скандинавів. Тобто це була поліетнічна держава – як багато тогочасних держав.

Ймовірно, надалі слов’яни Волзької Болгарії, які прийняли мусульманство, зблизилися з місцевими тюрками-мусульманами. У результаті чого відбулася їхня детнізація. Й велику роль у цьому процесі відіграв іслам.

Але повернемося до походу Володимира на Волзьку Болгарію. Судячи з літописного повідомлення, його важко назвати вдалим. «Вийти на Волгу» йому не вдалося. Проте він (так випливає з контексту літописного повідомлення) уклав союз із волзькими болгарами. А укладення союзних відносин у ті часи, як правило, супроводжувалися династичними шлюбами.

Із житійної літератури про «улюблених синів» Володимира Бориса й Гліба дізнаємося, що їхньою матір’ю була «болгариня». Остання ж, ймовірно, походила не з Дунайської, а Волзької Болгарії. За мусульманськими правилами мусульманка не могла вийти заміж за чоловіка-немусульманина. Хоча мусульманин має право одружуватися на немусульманці.

Якщо цього правила дотримали при укладенні династичного шлюбу з «болгаринею», то Володимир мав би прийняти іслам. Звісно, «Повість минулих літ», написана християнськими авторами, не могла написати таке про «хрестителя Русі». І все ж про «ісламський слід» маємо певну інформацію в «Повісті минулих літ». Відразу після оповіді про похід Володимира на Волзьку Болгарію йдеться про те, що до нього прийшли мусульманські проповідники:

«Прийшли болгари віри магометанської, говорячи: «Ти князь єси мудрий і тямущий, а не знаєш закону. Увіруй-но в закон наш і поклонися Магомету». Володимир запитав: «Яка є віра ваша?» І вони сказали: «Ми віруємо в бога, а Магомет нас учить, наказуючи робити обрізання, а свинини не їсти, і вина не пити, а по смерті з жінками чинити похіть блудну. Дасть Магомет кожному по сімдесят жінок красивих, і вибере одну красиву, і складе красу всіх на [неї] одну, і та буде йому за жону. Тут же, сказав він, належить чинити всякий | блуд. Якщо ж на сьому світі хто буде убогим, то [таким буде] й там. Якщо ж багатим він є тут, то [таким буде] й там». І багато іншої облуди [вони говорили], що про неї й писати не можна сорома ради. Володимир же слухав їх, бо сам любив жінок і многоблудство, і вислухав [це все] з насолодою. Але се було йому не до вподоби: обрізання, і про їду свинячого м’яса, а про пиття — особливо. Він сказав: «Русі веселість — пиття, ми не можем без сього бути».

Попри те, що, відповідно твердженню літописця, Володимир не прийняв іслам, все ж він виявляє певну симпатію щодо цієї релігії.

Хоча Володимиру не вдалося завоювати Волзьку Болгарію й «вийти на Волгу», однак вдалося заволодіти басейном Оки. Центром цієї завойованої землі стало місто Ростов. У розповіді про хрещення Русі під 988 р. сказано, що князь Володимир почав роздавати уділи в своїй державі. І ось одного із старших синів, Ярослава, він посадив у Ростові. Потім з Ростова він перевів його до Новгороду. Натомість у Ростові він посадив Бориса, а поряд з ним у Муромі – Гліба.

Читайте також:Чи навертала на християнство князя Володимира його перша жінка-скандинавка?

Чи випадково сини «болгарині» отримали такі уділи? Звісно, ні. І Ростовська, й Муромська землі знаходилися по сусідстві із Волзькою Болгарією. А Борис і Гліб доводилися родичами волзько-болгарським правителям. Вони для них були свої. Зрештою, не виключено, що цим князям вдалося взяти під контроль частину Волзького шляху. Так, житійне «Сказання про Бориса і Гліба» й «Повість минулих літ» пишуть, ніби Гліб вирушав на Київ саме з Волги.

Цей регіон, що належав до басейну річки Об, отримав у давньоруській літературі означення як Залісся. Навіть у пам’ятці XIV ст. «Задонщині» зустрічаємо такі слова: «Князь великий Дмитрій Іванович зі своїм братом Володимиром Андрійовичем, і зі своїми воєводами були на учні у Микули Васильовича: «Відомо нам, браття, що цар Мамай біля швидкого Дону прийшов на Руську землю і йде до нас у Заліську землю».

Як бачимо, в цьому творі Залісся все таки відокремлюється від Русі. Далі, наприклад, йдуть такі слова: «Зійдемо на гори київські і поглянемо на славний Дніпро, і на всю землю Руську». Тобто Русь – це Київ, Дніпро. Саме звідти видно Руську землю. Попри те, що автор (чи автори?) «Задонщини» намагалися поняття Русь поширити й на землі Залісся, все ж так чи інакше бачимо розуміння, що це окрема земля, «не зовсім Русь». Так, хан Мамай, зазнавши поразки на полі Куликовому, втікає до кримського міста Кафи і тут фряги, тобто генуезці, кажуть йому: «Що ж ти, поганий Мамаю, зазіхаєш на Руську землю? Адже побила тебе орда Заліська». При цьому під останньою мається на увазі військо московського князя Дмитра Івановича.

Оце «орда Заліська» багато що говорить. Вона начебто й має стосунок до Русі. Принаймні захистила її від Мамая. Та все ж це військо не руське, а заліське. Та ще й іменується ордою. Тобто воно практично те саме, що й інші орди Улусу Джучі (чи то Золотої Орди – як почали іменувати це державне утворення в літературі).

Що це регіон – Залісся? Тобто землі за лісам. Принаймні так сприймали цей край у Києві. Справді, на просторах між верхів’ями рік Десни й Оки лежали дрімучі ліси, де, власне, й жили згадувані в’ятичі. Ці ліси іменувалися Бринськими. Звідси й назва міста на Десні Брянськ, чи Дебрянськ.

Проїзд через ці ліси був непростою справою. Володимир Мономах у своєму «Поученні…» навіть говорить з певним почуттям гордості: мовляв, він одного разу проїхав з Києва до Ростова «через в’ятичів». Це було не так просто. До того ж у тих Бринських лісах було чимало розбійників, про що говорить відома билина про Іллю Муромця. Останній говорить, що вирішив проїхати із Мурома до Києва прямою дорогою. Але там він перестрів Солов’я-розбійника, якого вдалося здолати.

Залісся ж, на відміну від Бринських лісів, було більш придатним для життя. Принаймні лісів тут було менше і можна було (хоча й не без проблем) займатися вирощуванням злаків. Ці землі, як уже вказувалося, намагалися взяти під свій контроль києво-руські князі. А їхня експансія на ці терени супроводжувалася слов’янською колонізацією. Такими колонізаційними центрами, як правило, ставали міста. Не дивно, що чимало міст Залісся мали слов’янські назви (наприклад, Ростов, Ярославль).

З’явилася тут і ціла низка міст, назви яких були перенесені зі «справжньої Русі», власне України. Це – Переяславль, Звенигород, Стародуб, Вишгород, Галич. Показово, що низка інших географічних об’єктів Залісся мають теж руські (українські) назви. Це – річки Либідь, Почайна, Ірпінь, Трубіж. Зустрічаються тут і топоніми (село, річка), що походять від слова «Київ».

Тобто можемо говорити, що слов’янська колонізація Залісся переважно йшла із півдня, українських земель. Хоча, судячи з «Повісті минулих літ», вона здійснювалася також із заходу, з Новгородської землі. Принаймні говориться, що закликані у 862 р. варяги Рюрик та його брати володіли землями на теренах Залісся. Новгород же став на Русі важливим торговим центром, який будучи прив’язаним до балтійської торгівлі, був зорієнтований не лише на торгівлю з Константинополем («шлях із варяг у греки»), а й на торгівлю з Іраном та арабським світом, яка здійснювалася волзьким шляхом. Тобто на Залісся проникали купці з Новгорода та їхні люди.

Саме ж Залісся було переважно заселене угро-фінськими племенами. Про це свідчать як письмові джерела, так і різноманітні археологічні та етнографічні матеріали. Відомі тут три групи племен, які мали назву мурома, меря і весь. «Повість минулих літ» досить точно їхні місця проживання: мурома жила на нижній Оці, меря на у районі Переяславського й Ростовського озер, весь же у районі Білоозера.

Попри те, що фінське населення Залісся зазнало слов’янізації, тут лишилася маса топонімів фінського походження. Наприклад, чимало рік цього регіону (Протва, Москва, Силва, Косва та інші) закінчуються на «ва». Останнє ж по-фінськи означає «вода». Також назви інших географічних об’єктів, сіл і навіть деяких міст мають фінське походження.

Російські автори, як правило, стверджують, що слов’янська колонізація Залісся мала мирний характер, що слов’яни-руси й фінське населення мирно уживалися. Ось у результаті цього «мирного синтезу» й сформувався російський, чи то великоросійський етнос.

Читайте також: Як московити вкрали українську легенду про подорож Андрія Первозванного

Насправді, цей процес видається не таким вже ідилічним. Звісно, фінське населення Залісся, котре поступалося в плані цивілізаційному слов’янам-русам, мусило здаватися на милість переможців. Показово, що автентична назва росіян («русскіє») – це не іменник, а прикметник. «Русскіє» – це люди, що належать русам. Схоже, таке означення отримало заліське фінське населення.

Ще одним свідченням «цивілізаційної вищості» русів-колонізаторів свідчить існування в російській мові таких слів, як «чудак», «чудить», «чудно». Коренем цього слова є етнонім «чудь». Так руси-слов’яни іменували фінські племена (принаймні їхню значну частину). Тобто простежувалося зневажливе ставлення русів-колонізаторів до «нецивілізованого» фінського населення. Це щось приблизно те саме, як анекдоти про «нерозумних» чукчів чи молдаван, які мали поширення в Радянському Союзі.

Слов’янська колонізація Залісся та інших фінських теренів Східної Європи все ж викликала певний опір з боку місцевого населення. Принаймні відголоски цього опору так чи інакше проникали в писемні пам’ятки, зокрема і в «Повість минулих літ».

Під 1071 р. в «Повісті минулих літ» розповідається, як руський дружинник Янь Вишатич (безперечно, слов’янин і християнин) дискутував із язичницькими жрецями, котрі, судячи з усього були фінами, у віддаленій Ростовській землі на Білоозері. При бажанні цю розповідь можна сприйняти як «теологічну дискусію» між представниками двох релігій. Принаймні літопис намагається це подати таким чином. Насправді, це не тільки й не стільки дискусія. Реально – це повстання місцевого фінського населення проти представників князівської влади, яка на той час уже була руською, слов’янською.

Наведемо цю оповідь й прокоментуємо її. Отже, на її початку йдеться про те, що у Ростовській землі настав голод:

«Коли був ото якось нестаток у Ростовській землі, то встали два волхви із Ярославля, говорячи: «Ми знаємо, хто запаси держить». І пішли вони оба по Волзі, і де в погост приходили, тут і називали ліпших жон, говорячи, що ці жито держать, а ці — мед, а ці — рибу, а ці — хутро. І приводили [люди] до них сестер своїх, і матерів, і жінок своїх, а вони, напустивши ману [і ніби] прорізавши за плечем, виймали або жито, або рибу, або вивірку. І вбивали вони многих жон, а майно їх забирали собі. І прийшли вони обидва на Білоозеро, і було з ними людей інших триста».

Тобто, як бачимо, маємо справу з реальним постанням бідних проти багатих. Настає голод. І ось на Заліссі з’являються волхви, язичницькі жреці, які бунтують людей. Вони зі своїми людьми йдуть на т. зв. погости – осередки князівської влади. Саме на погостах князівські слуги збирали данину, яка переважно мала натуральний характер. Закономірно, на погостах зосереджувалися продукти. Літопис говорити, що це були жито, мед, риба, хутро. До речі, ці продукти, здебільшого, були ходовим товаром.

Продукти на погостах начебто тримали «ліпші жони». Можна зрозуміти, що це були представниці місцевої еліти. І ось волхви вбивають їх. При цьому вони здійснювали свої чаклунські дії.

Можна припустити, що погости, коли приходили волхви, були без належної охорони. Ймовірно, воїни-охоронці із них з якихось причин відлучилися (наприклад, збирали данину). Цією беззахисністю й скористалися волхви.

Однак, як пише «Повість минулих літ», «у той же час випала нагода прийти [сюди] од Святослава Яневі, сину Вишатиному, який збирав данину. І розказали йому білоозерці, що два чаклуни побили многих жон по Волзі і по Шексні і прийшли вже сюди. Янь же, вивідавши, чиї вони є смерди, і узнавши, що вони власного його князя, послав тоді [попа?] до тих [людей] , що були коло них, і сказав їм: «Видайте волхвів тих обох сюди, бо вони смерди є мойого князя». Але вони цього не послухали».

У цьому фрагменті зустрічаємо цікаву інформацію.

По-перше, Янь Вишатич – боярин князя Святослава, сина Ярослава Мудрого. На той час Святослав був чернігівським князем. Тобто Залісся знаходилося в його підпорядкуванні. І за його дорученням Янь Вишатич збирав тут данину.

По-друге, волхви називаються смердами, тобто людьми, залежними від цього князя. Маємо таку опозицію: смерди-фіни проти князя-слов’янина та його боярина.

Далі літописна оповідь звучить таким чином:

«Янь тоді пішов… (маються на увазі волхви – П. К.) сам, без оружжя. І сказали йому отроки його: «Не ходи без оружжя, осоромлять тебе». Він тоді повелів узяти оружжя отрокам,— а було з ним дванадцять отроків,— і пішов до них у ліс.

Вони тим часом стали насупроти, приготувавшись до битви. І коли Янь ішов з топірцем, [то] виступили з-поміж них троє мужів і підійшли до Яня, кажучи йому: «Видно, йдеш ти на смерть. Не ходи». Він тоді повелів бити їх, а до інших пішов, і вони накинулись на нього, І один не попав у Яня топором. Янь же, обернувши топір, ударив його обухом і повелів отрокам сікти їх. Вони утекли тоді в ліс, а вбили тут попа Яневого».

Насправді, як бачимо, Янь пішов до повстанців, але не без зброї – як нібито мав намір зробити. Він і його дружинники-отроки, які були з ним, мали зброю – принаймні бойові сокири.

Відбулася битва з повстанцями, яку виграв Янь та його люди. Після неї цей боярин мав змогу ставити вимоги перед бунтарями.

«Янь же, – читаємо далі в «Повісті минулих літ», – увійшовши в город до білоозерців, сказав їм: «Якщо ви не схопите обох волхвів сих, то не піду я од вас рік». Білоозерці, отож, пішовши, схопили їх і привели їх до нього. І сказав він їм: «За що ви погубили стільки людей?» Вони ж сказали: «Тому, що ці держать запаси. А якщо ми оба винищимо, переб’ємо всіх, то буде достаток. Якщо ж ти хочеш, то перед тобою ми виймемо жито, або рибу, або інше».

Вважайте, маємо в особі цих волхвів таких собі прадавніх теоретиків «російського комунізму». Мовляв, якщо винищимо багатих, то настане достаток. При цьому вони ладні продемонструвати «правдивість» своєї ідеології – вийняти «жито, або рибу, або інше».

Й тоді відбувається така собі теологічна дискусія.

«Янь тоді сказав: «Воістину ви брешете, бо сотворив бог людину з землі, і складається вона з кісток і жил з кров’ю, і нема в ній [більше] нічого. І [ніхто більше] нічого не знає, тільки бог один відає». Та вони сказали: «Ми оба знаємо, як створено людину». І він запитав: «Як?» Вони тоді сказали: «Коли мився бог у мийні і спотівся, він отерся віхтем і скинув [його] з неба на землю. І засперечався сатана з богом, кому з нього створити людину. І створив диявол людину, а бог душу в неї вложив. Тому-то коли помре людина, [то] в землю іде, а душа — до бога». І мовив їм Янь: «Воістину спокусив уже вас диявол. Котрому ви богу віруєте?» Вони ж сказали: «Антихристу». Він тоді запитав їх: «То де він є?» І вони відповіли: «Сидить у безодні». І мовив їм Янь: «То який се є бог, коли сидить він у безодні? То біс є. А бог сидить на небі і на престолі. Його славлять ангели, що стоять перед ним зі страхом, не можучи на нього глянути. А сей же, що його ви звете антихристом, був викинутий з ангелів. За гордість його він і скинутий був із неба, і є він у безодні,— як ото ви говорите,— ждучи, коли прийде бог із неба, і, взявши сього антихриста, зв’яже путами, і посадить в огні вічному зі слугами його і тими, хто в нього вірує».

Звісно, погляди волхвів, представлені в цій оповіді, подані з позиції літописця-християнина й не зовсім адекватно їх відображають. Та все ж можемо говорити, що це відображення може дати нам певну уявлення про релігійні погляди фінського населення Залісся. Виявляється, що легенда про створення людини, які повідали волхви, в основних рисах довгий час (аж до ХІХ ст.) зберігалася серед нижньогородської мордви.

У давніх релігійних вірувань цього народу фігурували два божества – добрий бог Чампас і злий бог Шайтан (сатана). Людину вирішив створити саме злий бог. Він набрав глини, піску, землі та став ліпити тіло людини. Однак нічого доброго з цього не виходило. Тіло створюваної людини нагадувало то свиню, то собаку. А Шайтану хотілося сотворити людину за подобою божою. І тоді він позвав до себе птаху-мишу (у ті часи миші літали) й наказав їй летіти на небо, зробити гніздо у рушнику Чампаса й народити в ньому діток.

Птаха-мишка так і зробила: вивела мишенят на одному кінці рушника, яким Чампас витирався в бані. І ось рушник під вагою мишенят упав на землю. Шайтан витер ним зроблене ним зображення людини, яке й отримало божу подібність. Й тоді Шайтан став вкладати в людинуживу душу, але ніяк не міг цього зробити. Він вже навіть збирався розбити зображення. Тут підійшов Чампас і сказав: «Забирайся ти, проклятий Шайтан у прірву вогняну; я ж і без тебе сотворю людину». «Ні, – заперечив Шайтан, – дай і я тут побуду, подивлюся, як ти вкладатимеш живу душу в людину. Адже я працював над створенням людини. Й мені щось повинне дістатися». Сперечалися вони й, зрештою, вирішили поділити людину. Чампас узяв собі душу, а Шайтану віддав тіло. Через те коли людина помирає, то душа йде на небо до Чампаса, а тіло, втративши душу, втрачає божу подібність, гниє і йде в землю до Шайтана.

Також Чампас покарав пташку-мишу. Забрав у неї крила, а дав їй хвостик і лапки, як у Шайтана. Відтоді миші літати перестали.

Після цієї релігійної дискусії Янь вирішує розправитися з волхвами. Він говорить: «А вам же обом — тут муку прийняти од мене, а по смерті — там».

Читайте також: Чому руси просто не могли оминути Крим

Однак волхви не вірять, що так буде: «Вони тоді сказали: «Нам боги повідають: «Не можеш ти нам зробити нічого».

Далі між сторонами йде суперечка: «А він (Янь – П. К.) мовив: «Брешуть вам боги ваші». Вони ж сказали: «Стати нам перед Святославом, а ти нам не можеш зробити нічого».

І тут боярин приступає до розправи:

«Янь тоді повелів бити їх і повиривати бороди їм. Коли ж сих побили, а бороди повиривали розщепом, сказав їм Янь: «Що вам боги мовлять?» Вони все одно сказали: «Стати нам перед Святославом». І повелів Янь вложити їм обом рубля (кусок вирубаної деревини – П. К.) в роти, і прив’язати їх до упругів, і пустити їх перед собою в човні, а сам за ними рушив.

І стали вони на усті Шексни, і запитав їх Янь: «Що вам мовлять боги ваші?» Вони тоді сказали: «Так нам боги мовлять: «Не бути нам обом живим через тебе». І сказав їм Янь: «То вам по правді мовлять боги ваші». Вони ж сказали: «Якщо ти нас пустиш — багато тобі добра буде, а якщо нас погубиш — багато печалі ти дістанеш і лиха». А він сказав їм: «Якщо я вас відпущу, то лихо мені буде од бога, а якщо я вас погублю, то нагорода мені буде од бога». І спитав Янь гребців: «Чи в кого із вас убили оці двоє родича?» І вони сказали: «У мене матір, а в другого — сестру, в іншого – родича». Він тоді сказав: «Мстіте за своїх». І вони, схопивши їх, побили їх і повісили їх на дереві. Одплату дістали вони од бога по справедливості».

Схоже, гребці Яня – це княжі дружинники. І виявляється, що їхніх родичів повбивали волхви. Тобто маємо справу з повстанням бідних (фінів) проти багатих (ймовірно, русів-слов’ян). Відповідно, ображені дружинники розправляються з волхвами.

І все ж літописець не обмежується описом людської розправи. Він вдається до моралізаторства, відшукуючи при цьому божественне втручання: «А коли Янь ішов додому, [то] другої ночі ведмідь, влізши [на дерево], одгриз їх і з’їв обох чаклунів. І так погибли вони по наущенню диявольському, іншим провіщаючи і гадаючи, а своєї пагуби не відаючи. Бо коли б знали вони, то не прийшли б оба на місце те, де їх мали схопити. А коли вже були вони схоплені, то чому говорили, що «не померти нам обом», хоча той задумував убити їх? Це і єсть бісівське наущення: біси бо не відають думок людських, вони тільки вкладають помисли в людину, а тайни не знаючи. Бог лише один відає помисли людські, а біси не знають зовсім нічого. Вони й немічні є, і хиряві на вигляд».

У неведеній оповіді простежуються два моменти – соціальний та ідеологічний.

У плані соціальному описується зіткнення простолюду, смердів, що належать князю Святославу Ярославичу (перед останнім начебто постати лідери повстання – волхви), та заможних представників князівської влади, яких репрезентує Янь Вишатич. Причому зрозуміло, що перші (пригноблені) репрезентують місцеве фінське населення, у той час, як другі (гнобителі) є слов’янами-русами.

У плані ідеологічному – це зіткнення християнства в його києво-руській версії з фінським язичництвом. Янь Вишатич, як представник руської князівської влади, репрезентує християнство. Те, що він дискутує з язичницькими жрецями, – показове. Янь Вишатич мав звідати християнське книжне учення. Це вказує на те, що на Русі чимало світських людей, зокрема представників влади, навчалися грамоті.

У літописі говориться, що цей представник князя Святослава мав при собі священика (попа). Тобто він не просто збирав данину на Заліссі, а й, очевидно, намагався поширювати тут християнство.

Однак, схоже, поширення цієї релігії в цьому регіоні не було легкою справою. Тут, на відміну від «справжньої Русі», не було підготовлено належного ґрунту. Не існувало й тут християнської традиції, як це було в Києві.

Натомість, на Заліссі зберігалися фінські язичницькі вірування. І, схоже, їхні позиції були сильними – особливо серед простолюду. Не даремно, що язичницькі волхви на Заліссі й очолили повстання.

Причому соціальні й ідеологічні питання перепліталися. Склалося так, що на Заліссі християнство спочатку було релігією верхів, заможних і впливових людей, які мали владу. Переважно це були руси-слов’яни.

А ось фінські язичницькі вірування залишалися релігією низів. І навіть, як бачимо, використовувалися цими низами у соціальному протистоянні з верхами.

Те, що саме серед фінського (а не слов’янського) населення довгий час зберігалося язичництво свідчить ще один епізод, поданий під 1071 роком у «Повісті минулих літ». Там говориться таке:

«У ці ж часи і в ці літа довелось одному новгородцю прийти в Чудь. І прийшов він до чаклуна, хотячи, щоб той поволхвував, і той за обичаєм своїм став прикликати бісів у дім свій. Новгородець при цім сидів на порозі того дому, [а] в стороні оціпеніло лежав чаклун. І вдарив ним біс. Чаклун тоді, вставши, сказав новгородцю: «Боги наші не сміють увійти. Ти щось маєш на собі, що його вони бояться». Він тоді згадав хреста на собі і, одійшовши, повісив його поза домом тим. Той же став знову прикликати бісів, а біси, кидавши ним, сказали, заради чого [новгородець] прийшов. А після цього [новгородець] став питати його: «Чому вони бояться того, що ми носимо на собі хреста?» І той сказав: «То є знамення небесного бога, що його наші боги бояться». Він тоді запитав: «А які є боги ваші? Це вони живуть?» І той сказав: «Боги наші живуть у безоднях. На вигляд же вони чорні, крилаті, хвоста мають, і підіймаються вони навіть під небо, щоб послухати ваших богів, бо ваші боги на небі є. Коли хто помре з ваших людей, то возносять його на небо, а коли [хто] з наших помирає, то несуть його до наших богів у безодню». Так що грішники в пеклі пробувають, ждучи муки вічної, а праведники — в царстві небесному і в житлі оселяються з ангелами».

Звернемо увагу на деякі моменти розповіді. З неї випливає, що новгородець, який є християнином (бо носить хреста), йде «в Чудь», тобто землю, де в основному живуть фінські племена. Це є, зокрема, свідченням того, що на фінські землі руси-слов’яни йшли не лише з півдня (Київщини, Чернігівщини), а й також із заходу, Новгородщини.

І ось у цій чуді новгородець зустрічає чаклуна, який є носієм фінських язичницьких вірувань. Той боїться хреста, водиться з бісами, а також розповідає, що його боги живуть у безодні.

Під 1071 р. «Повість минулих літ» ніби зібрала різні свідчення про язичницькі вірування. І вони, як правило, стосуються чи фінських теренів, чи земель, що прилягають до них.

Так, зокрема, в літописі є розповідь про повстання, спровоковане волхвом у Новгороді. «Повість минулих літ» так розповідає про це:

«…волхв встав був при Глібі [Святославичі] в Новгороді. Говорив ото він людям, і удавав із себе, ніби був він богом, і многих обманув, мало не весь город. Говорив же він, що «я все знаю», хулячи віру християнську; він говорив, що, мовляв, «я перейду по Волхову перед усіма».

І стався заколот у городі, і всі йняли йому віри, і хотіли побити єпископа. Єпископ же [Феодор], узявши хреста і облачившись у ризи, став [і] сказав: «Якщо хто хоче віри йняти волхву — хай за ним іде, а хто ж вірує в хреста — нехай іде до нього». І розділилися [люди] надвоє: князь же Гліб і дружина його стали коло єпископа, а люди всі ішли за волхвом, і стався заколот великий вельми.

Гліб тоді, взявши топір під полу, прийшов до волхва і мовив йому: «То чи знаєш ти, що має бути завтра, а що до вечора?» І він сказав: «Я все знаю». І спитав Гліб: «А чи знаєш ти, що тобі сьогодні має бути?» І він сказав: «Я чудеса великі сотворю». Гліб тоді, вийнявши топір, розтяв його. І упав він мертвим, а люди розійшлися. Він же погиб тілом і душею, віддавшись дияволові».

Не зовсім зрозуміло, що це за волхв. Однак цілком ним міг бути фінський жрець. Адже в околицях Новгорода та і в самому місті проживало чимало фінського населення. Зрештою, цей волхв веде себе приблизно так само, як фінські волхви у розповіді про Яня Вишатича. Закінчується це повстання у Новгорода придушенням, яке здійснив князь. Приблизно те саме маємо і в історії з Яном Вишатичем.

Загалом можемо констатувати, що експансія русів-слов’ян на фінські терени Східно-Європейської рівнини супроводжувалася цивілізуванням цих земель, що було пов’язане з поширенням християнства. Зрештою, християнство почало поширюватися і в сільській місцевості. Сільських мешканців, що почали приймати ту віру, почали іменувати християнами (у нинішній російській мові – крєстьянє).

Зрозуміло, християнізація фінських племен Залісся, що супроводжувалася поширенням тут на елітарному, культурному рівні старослов’янської мови, а також слов’янська колонізація цих земель зрештою призвела до деетнізації значної частини фінського населення, їхньої слов’янізації (зокрема, в мовному, культурному плані), що в кінцевому результаті призвело до творення т. зв. російського народу.

—

Петро Кралюк, опубліковано у виданні РІСУ

Читайте також: 

•  Київський «Рускій мір». Як ченці Києво-Печерського монастиря християнізували Залісся
• Історик Володимир В'ятрович: Зробимо Росію знов Московщиною
• Історія української Курщини – від заселення українцями до зросійщення
• Не «адін народ»
•  На руїнах тоталітарної імперії: Історія відновлення Незалежності Україною і Литвою
• Людожерство по-російськи: Чому Геродот вважав мешканців Залісся справжніми дикунами