Як царський маніфест 120 років тому випустив «українського джина»

Версия для печати

Звісно, порівнювати український рух із міфічною істотою — досить своєрідно, адже ми звикли до шевченкової «нерозкритої могили». Проте, якщо подивитися на старання московських імперіалістів призупинити розвиток основи нашого духу — українського слова — на початку ХХ століття, виглядало, наче той потужний дух насильно намагалися стримати тисячами корків-заборон, але він проривався зусібіч, аж поки не розірвав усі етноцидні обмеження.

І після Маніфесту 17 жовтня 1905 року, коли всю імперію трясла перша революція, «український дух» отримав свободу, що виявилася у всіх можливих напрямах. Ми часто забуваємо про цю епоху, а вона стала фундаментом для наступного державотворчого етапу розвитку нації, зазначає видання ТИЖДЕНЬ.

Перша революція в імперії — також і здобуток українців

Як і всі імперіям, московській тюрмі народів попсували ідеологічну «стійкість» програні війни. Кримська війна 1853–1856 років продемонструвала, наскільки неповоротким і відсталим є мілітарний ведмідь москалів. Тоді вони взялися за реформи. Провели їх незграбно, без конституції, а зі спробою розвитку освіти дали населенню ще інструментів до обурення. Коли московити вв’язалися у війну проти Японії, то вкотре засвідчили безпідставність своєї мілітарної пихи й слабкість своєї економіки.

До критики безглуздого «самодержавія», особливо після «кривавої неділі» (на початку 1905 року), додалися і звістки про загиблих солдат в Азії, розгром у Цушімі та інші втрати. Тож вибухнуло масштабне хаотичне повстання, яке прагнуло змін: від соціальних до політичних.

Читайте також: Григір Тютюнник: унікальна доля. «Хулігана ми в комунізм не візьмемо!»

Окрім відомого розстрілу мітингувальників у Петербурзі, найбільш знакові події Першої революції у Російській імперії повʼязані з Україною. Панцерник «Потьомкін» (названий на честь нехай сатрапа, але і любителя козацтва «Грицька Нечоси»), команду якого підбурило неякісне м’ясо у борщі, куплене на одеському «Привозі», збунтувався саме на одеському рейді. А матроса-українця Григорія Вакуленчука, якого застрелили офіцери на цьому панцернику, повстанці винесли поховати саме в Одесу і там проводили маніфестації. 

Революційні події масштабно прокотилися і Кримом. Міфологізований пізніше совєцькою пропагандою капітан Петро Шмідт народився в Україні та керував повстанням на кораблі, що мав імʼя українського міста «Очаків». Звісно, цей номінальний символізм не відігравав вирішальної ролі, проте у ретроспективі ми можемо спостерігати, що руйнував імперію саме український дух.

Рушійною силою революції були соціалістичні ідеї, поширювані загальноросійською течією лівих, до яких активно долучилися українці. Зокрема, на мітингах в Одесі можна було почути україномовні промови відомих представників громади. Так було й у Києві та в інших великих містах і містечках України.

Прибічники монархії — чорносотенці — теж не дрімали й чинили єврейські погроми та всілякі акції на підтримку царя. Їм у тому сприяла влада, тож сподіватися можна було тільки на громадську активність. 

За збігом обставин, саме у полтавських Лубнах українці зорганізували самооборону проти погромів, яка взаємодіяла з місцевою громадою і захищала громадський порядок від «чорних». До неї увійшло чимало відомих представників української еліти, зокрема брати Шемети — представники консервативного руху та Андрій Лівицький — пізніше лідер УНР в екзилі. Через рік після співпраці в охороні порядку імперська поліція засудила самооборону як сепаратистів за нібито створення «Лубенської республіки».

Читайте також: Наше минуле багатьом видається шерегом катастроф, пошуків себе й боротьби проти імперій. Де українцям шукати власних традицій?

Трясця московського абсолютизму

Імперію у 1905 році трусило з усіх кінців. Населення прагнуло нового суспільного договору, яким вбачали конституцію. Під тиском своїх прибічників та опонентів цар Ніколай ІІ погодився видати документ — Маніфест 17 жовтня 1905 року.

Він проголосив «громадянські права і політичні свободи»: особисту недоторканість, свободу слова, совісті, зібрань, і започаткував скликання парламенту — Державної думи, яка вперше надала підданим імперії можливість брати участь у представницькому управлінні. Більшість революціонерів сприймали документ як перемогу, хоч насправді він лише декларував свободи, але не регламентував їх.

Тож цар схитрував: наче і показав населенню очікувану та бажану конституцію, але тут-таки, як фігляр, сховав її. Хоча вибори до Думи проводилися, і до неї потрапило, зокрема, багато достойних українців, але цар мав право її розпускати та не дослухатися до її рішень.

Тож, загальноімперська ейфорія від свобод тривала недовго. Уже за кілька тижнів у великих промислових містах, зокрема в Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Катеринославі, почалися арешти лідерів робітничих організацій. І це попри те, що Маніфест 17 жовтня гарантував амністію повсталим.

У відповідь спалахнули збройні виступи: повстали московські соціал-демократи, а їх підтримали робітники із багатьох міст, зокрема українських. Імперія не збиралася поступатися: повстання придушували військами з усією жорстокістю, а тисячі повсталих робітників опинялися в тюрмах і на каторгах в Сибіру.

Читайте також: Російська брехня про "одиннарод"

Активна праця українців

Українській інтелігенції, окрім соціальних благ, було важливо звільнення саме українського «духу» — мови. Ще до Маніфесту, в січні 1905 року, юристи Ілля Шраг і Микола Дмитрієв, мовознавець Володимир Науменко та знана громадська діячка Олена Пчілка їздили до Петербурга звернутися до голови уряду Сергія Вітте з вимогою скасувати заборону української мови та дозволити її вживання в освіті, пресі й громадському житті. Дозволу вони не отримали одразу, але запити й далі надходили від багатьох українців із різних міст, тож унаслідок Маніфесту можливість україномовного друку таки зʼявилася.

Як наслідок, український простір «вибухає» сотнями нових книжкових видань і, що найголовніше — україномовною періодикою. Це було надважливо, адже тодішньому українцеві занадто довго доводили, що українська мова неможлива як мова культури, освіти та науки, а з іншого боку доводилася і її повсякденна неспроможність.

«Хлібороб», «Громадська думка», «Рада», «Народня справа», «Рідний край», «Вісти», «Шершень», «Слобожанщина» і ще кілька десятків видань цілковито спростували пропагандистські нісенітниці.

Не менш важливою стала свобода творення спільнот і організації. По усій Наддніпрянщині зʼявилося понад десяток «Просвіт», причому переважно у губернських центрах. До них входили сотні українців, а очолювали їх найбільш знакові постаті українського руху у краї. «Просвіти» розвивали освітню, видавничу та підприємницьку справу й стали основою для наступних організацій.

Паралельно розвинулися і десятки українських політичних партій. Тільки ці два фактори, серед багатьох інших — українське слово і можливість громадських об’єднань — можна вважати основними елементами «українського духу». Ненароком випустивши, московити вже ніколи не змогли загнати їх у сховок знову, попри всі геноцидні дії.

Читайте також: Почему Мазепа — архитектор европейской Украины¹

Втрати українського руху

Як і в інші періоди, московити були страшні у своїй помсті тим, хто повірив їхнім обіцянкам. На зміну демократичним поступкам в українські міста прийшли репресії, названі в літературі царською «реакцією». Косий капонір Київської фортеці увійшов в історію як символ імперських репресій в Україні. Його каземати були переповнені революціонерами, а умови утримання були нелюдськими.

Під стінами капоніру і розстрілювали найрадикальніших революціонерів. Не менш страхітливою для заарештованих була і Лукʼянівська в’язниця. Історія про напис доньки голови київської «Просвіти» Анастасії Грінченко на стіні у камері, який вона лишила, не знаючи, чи вийде звідти живою, демонструє особливий драматизм: її батько Борис Дмитрович розпізнав почерк єдиної доньки, коли його пізніше закрили у тій же камері.

Хоча перша революція в імперії відкрила дорогу українському слову та громадській активності, і вони більше ніколи не припиняли розвитку, та наслідком реакції став і великий удар по інтелігенції. А після нього українці не дорахувалися багатьох своїх лідерів.

Читайте також: Питання Симона Петлюри

Арешти, переслідування, шантаж і втрати революційних здобутків так чи інакше підірвали здоровʼя і забрали в нас трьох лідерів наддніпрянських «Просвіт»: Бориса Грінченка (так само не витримала репресій і його донька) — київської, Михайла Комарова — одеської, Михайла Коцюбинського — чернігівської.

Не стало у міжреволюційний період і Лесі Українки, яка дуже переживала за свою справу у закритій урядом «Просвіті» — народну бібліотеку. Звісно, подібних особистих трагедій було багато, і не всі нам відомі. Проте основного — свободи українського духу, якій у час своєї слабкості посприяли Маніфестом самі московити — вже було не спинити. Ні у ХХ, ні у ХХІ столітті.

—

Ігор Стамбол, опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ

Читайте також: 

• Академік Микола Жулинський: Кожне покоління «приречене» переглядати власну історію
• Встановлення кордону між Україною і Росією у 1918 році: як це було
• Вороги. Спільники. Чужинці.
• Гуцульська Республіка. Як її відкрив Улас Самчук?
•  Про встановлення кордону між Україною і Росією
• "Господи, дай ноги мені бистрі, щоб я тікать умів. Вона для мене не цікава" Павло Тичина ховав жінку від друзів у ванній
• Космос Лятошинського: Муза композитора і таємниці будинку Роліт