Як український релігійний і літературний діяч Іван Вишенський «воював» за радянську Україну

Версия для печати

У 1942-1943 рр. Радянський Союз, отримуючи значну матеріальну допомогу по ленд-лізу від Сполучених Штатів Америки, почав поступово відвойовувати окуповані німцями території. Адже з’явилася військова техніка, матеріальне забезпечення для Червоної армії. А «гарматного м’яса» вистачало.

Цим більшовики не дуже переймалися, зазначає РІСУ.

Радянське керівництво почало готуватися до зайняття українських земель, у т. ч. тих, які ввійшли до складу СРСР у 1939-1940-их роках. І готувалося не лише у плані військовому, а й ідеологічному. Адже на цих землях діяло українське націоналістичне підпілля – Українська повстанська армія (УПА). Остання влітку 1943 р. підняла Волинське повстання.

Саме так, Волинське повстання, іменувалася ця події в німецьких та радянських документах, а не «Волинська різня», як ці події почали з часом називати поляки, чи «Волинська трагедія», як зараз їх іменують наші історики й журналісти. Принаймні під час цього повстання на Волині низка районів, фактично, була деокупована й контролювалася УПА. Натомість поляки пішли служити у німецьку окупаційну поліцію й допомагали німцям воювати проти українських націоналістів. Це й стало однією з причин «Волинської різні». Щодо Галичини, то тут помітну роль відігравала Греко-Католицька Церква, яка стала в цьому регіоні важливим чинником національного життя.

Із усім цим треба було щось робити радянським більшовикам. І вони працювали над тим, аби українське населення «зробити своїм». Для цього почали експлуатувати деякі ідеї як релігійного, так і національного характеру.

Читайте також: Більше ніж геній: несподівані грані Івана Франка

Не випадково, що саме у вересні 1943 року, коли Червона армія вела вже бої за українські землі, за безпосереднього сприяння радянського диктатора Йосипа Сталіна відбулося відновлення Московського Патріархату шляхом скликання архиєрейського собору Російської Православної Церкви (РПЦ), на якому було обрано нового Патріарха Сергія.

Це рішення було спричинене зміною зовнішньополітичної ситуації під час Другої світової війни та необхідністю контролювати релігійне життя в СРСР, особливо на українських землях, де був відносно високий рівень релігійної активності. Зроблено це було також із прицілом на те, щоб ліквідувати Греко-Католицьку Церкву, приєднати греко-католиків Галичини до РПЦ.

Водночас більшовики починають експлуатувати українську національну ідею. 10 жовтня 1943 р. указом Президії Верховної Ради СРСР був встановлений орден Богдана Хмельницького I, II і III ступеня нагородження командирів і бійців Червоної армії й військово-морського флоту, керівників партизанських загонів і партизанів, що особливо відзначились у боротьбі з німецькими військами.

При цьому напис на ордені був зроблений українською (!) мовою – «Богдан Хмельницький». На той час інших радянських нагород з українськими написами не існувало. Невдовзі після цього, з 20 жовтня 1943 р. Воронезький, Степовий, Південно-Західний та Південний фронти були відповідно перейменовані в 1-й, 2-й, 3-й та 4-й Українські фронти.

І саме в 1942-1944 рр. під егідою центрального комітету т. зв. Комуністичної партії (більшовиків) України видається низка брошур відносно значними накладами про українських діячів або про події в Україні. Зокрема, з’явилися брошури про Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Семена Палія, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку тощо.

Звісно, ці діячі інтерпретувалися відповідним чином. Наприклад, брошура про Тараса Шевченка називалася «Співець свободи слов’янських народів» (1943 рік видання). А починалася вона такими розмірковуваннями: «Тарас Григорович Шевченко був не тільки геніальним поетом, твори якого стали окрасою світової літератури, він був також полум’яним борцем за єдність і незалежність слов’янських народів – саме тих народів, що найбільше зазнали небезпеки бути поневоленими німцями».

Звісно, в цьому контексті йшлося передусім про єдність росіян і українців. Або ось уривок з брошури про Івана Франка: «Суспільно-політичні й національні умови життя українського народу в Галичині були дуже важкі. Галичина була під гнітом цісарської Австрії, яка управляла краєм з допомогою польської шляхти.

Товариш Сталін у доповіді на ХІІ з’їзді партії так охарактеризував систему гноблення народу в Галичині: «Австрійці наблизили до себе поляків, давали їм привілеї, щоб поляки допомагали укріпити австрійцям свої позиції в Польщі, і за це давали можливість полякам душити Галичину.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: Макар Кушнір і його внесок у розбудову нації

В галицьких школах навчали німецькою або зіпсованою українською мовою, далекою від мови народу». Звісно, про те, що в школах імперської Росії взагалі українська мова не вивчалася, а після Валуєвського циркуляру 1863 р. та Емського указу 1876 р., фактично, існувала заборона на публікації українською мовою, в цих брошурах мова не йшла.

Були серед цих брошур і такі, які певним чином обґрунтовували претензії СРСР на приєднані в 1939-1940-их роках території. Це, зокрема, брошури про Данила Галицького й Олексу Довбуша. Ці персонажі подавалися майже як українські національні діячі, пов’язані з Галичиною. Також варто згадати брошуру «Народний співець Буковини Юрій Федькович» (рік видання 1943), яка певним чином обґрунтовувала приналежність Буковинського краю до України, а, отже, й до СРСР. Адже українці подавалися як «брати росіян» і, звісно, вони мали жити з ними разом у єдиній державі.

Цікавою серед цих пропагандистських брошур є брошура Ігоря Єрьоміна «Іван Вишенський» (1944 рік видання). Починалася вона такими словами «Іван Вишенський – письменник кінця XVI – початку XVII віку, полум’яний патріот і стійкий борець за національну незалежність українського народу. Йому довелось виступити на захист свого народу в одну з найсумніших епох його історії».

Тобто Іван Вишенський подався діяч, зорієнтований на українську національну ідею. Здавалося, дивно, що таке написав Ігор Єрьомін, який добре знав творчість Івана Вишенського й готував його твори до друку. Не міг він не знати листа цього письменника-полеміста до черниці Домінікії, в якій той різко дистанціювався від народу, зокрема, від справ львівських братчиків, котрі можна трактувати як справи національні. Але партія вирішила, що Іван Вишенський – національний письменник. Значить – так і треба писати.

Письменник-полеміст подавався як галичанин. Хоча щодо походження письменника, то не маємо достовірних відомостей. Однак для Ігоря Єрьоміна й радянських пропагандистів варто було зробити «галицький акцент», як і в брошурах про Івана Франка, Данила Галицького чи Олексу Довбуша.

Творчість Івана Вишенського трактувалася у вульгарно-соціологічному ключі. Спеціально вишукувалися цитати з творів письменника, щоб довести, ніби він виступав проти гнобителів-експлуататорів на захист бідних і знедолених. Тобто письменник-полеміст поставав таким собі предтечею комуністів-більшовиків.

Справді, на перший погляд, наведені в брошурі «народолюбні» цитати начебто виглядають переконливо. Проте треба мати на увазі, що вирвані вони із контексту. В основному «соціальна критика» Івана Вишенського зводиться до тенденційної критики єпископів, котрі прийняли унію. Тобто автор спеціально вишукував різноманітні гріхи цих єрархів, аби представити їх у негативному світлі.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: Мирон Коновалець. «Він ніколи не афішував те, що робив для брата»

Проте в брошурі йдеться не тільки про соціальні погляди Івана Вишенського, а й про його боротьбу проти Берестейської церковної унії. Власне, для цього й писалася вона. Так, у ній, зокрема, читаємо: «Князів церкви, єпископів, що йшли на угоду з шляхтою, а потім на унію, Вишенський викривав суворо і невблаганно». Або ось таке: «…Вишенський оголосив непримиренну війну і пануючій у Польській державі римо-католицькій церкві. Ще до унії 1596 року, може наприкінці 80-их років XVI віку, Вишенський написав для своїх земляків «Извещение краткое о латинских прелестях». Уже в цьому, першому своєму творі, спрямованому проти «латинників», Вишенський кинув римо-католицькій церкві обвинувачення в тому, що вона «во лжи поганской, гордости, власти, славе, богатстве и любви света сего», служить на богові, а дияволові».

У брошурі Ігоря Єрьоміна можна знайти ще чимало інших таких антикатолицьких моментів. Звісно є там моменти й антиунійні. Наприклад, читаємо в ній: «Коли в 1596 р. офіційно була проголошена унія православної церкви з римо-католицькою, Вишенський один з перших виступив проти неї. Певність у тому, що його народ ніколи не підкориться насильству, будь-що відстоюватиме національно-релігійну незалежність, – звучить у словах, якими він закінчив своє громове послання до зрадників батьківщини, митрополита і єпископів, “утекшие от православныя веры”».

Цікавий ще один момент. Говорячи нібито про апологію раннього християнства в творчості Івана Вишенського, Ігор Єрьомін заявляє: «Заслуговує на увагу таке, що апологія раннього християнського устрою якнайтісніше зв’язувалась у Вишенського з апологією православ’я. Тут нема нічого несподіваного. В XVI-XVII вв. на Україні боротьба за національну незалежність не могла не бути одночасно і боротьбою за символ цієї незалежності – за православ’я».

Тут, фактично, проводиться ідея, що Православна Церква – це українська національна інституція. Натомість, Греко-Католицька Церква є інституцією антинаціональною. При цьому закривалося очі на те, що чомусь саме в тих регіонах України, де набула поширення унійна Церква, рівень національної свідомості був вищим, ніж у «регіонах православних».

У цьому контексті цікаво відзначити, що серед брошур, виданих ЦК КП(б)У, була й брошура про Петра Конашевича-Сагайдачного. Звісно, про похід цього полководця на Москву в ній «скромно замовчувалося». Однак зверталася увага, що він у 1620 р. відновив православну єрархію Київської митрополії.

Для чого радянські пропагандисти, які сповідували атеїзм, залізли в релігійну сферу й почали розбиратися між греко-католиками й православними? Адже, з їхньої точки зору, і ті, і інші дотримувалися невірних поглядів, будучи «отруєними» релігійним «опіумом народу».

Та все ж православні трактувалися позитивно, натомість греко-католики – вкрай негативно. Це чітко видно із брошури про Івана Вишенського, де православ’я постає як «національна релігія» українців.

Йшлося тут, власне, про цілком прагматичні інтереси більшовиків. Їм важливо було ліквідувати Греко-Католицьку Церкву на Галичині, яка тут була важливим чинником справжнього, а не фальшивого українського національного руху. Принаймні поява згаданої брошури про Івана Вишенського показує: до ліквідації Церкви греко-католиків на Галичині в плані ідеологічному готувалися ще перед тим, як цей регіон був «визволений» Червоною армією.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: Симон Петлюра і День Української Державності

Звісно, можна сказати, що все це справи давно минулих днів, майже столітньої давності. Але… Річ у тому, що той канон «національних героїв», який російські імперці-більшовики сформували для українців під час Другої світової війни, керуючись відповідними ідеологічними мотивами, а також імперсько-комуністичне трактування цих персонажів, виявилися доволі живучим.

Цей канон, зрозуміло, існував за часів радянської влади, транслювався на уроках у школі й під час студій у вишах, в різного роду літературній, науковій, науково-популярній продукції, у фільмографії тощо. До цього канону передусім увійшли козацькі герої, котрі, з точки зору радянських пропагандистів, боролися за визволення простого українського люду (переважно селянського) й виступали проти гніту польських шляхтичів.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: Заборонений Улас Самчук

Серед них пальма першості належала Богдану Хмельницькому – передусім за те, що він возз’єднав Україну з Росією. Це також «українська трійця класиків» Тарас Шевченко, Іван Франко й Леся Українка, котрі трактувалися як такі собі предтечі більшовизму, революційні демократи. До них долучали інших «прогресивних» літературних класиків.

Однак із цієї когорти випадав Пантелеймон Куліш – ну, не був від достатньо «прогресивним». А ще випадали деякі інші цікаві літератори. Однак до цього канону потрапив не такий уже й знаний автор кінця XVI – XVII ст., як Іван Вишенський. Він був чи не єдиним «яскравим» представником давньої української літератури в радянському літературному каноні. І все це через те, що цей автор подавався як «полум’яний борець проти унії». 

—

Петро Кралюк, опубліковано у виданні РІСУ

Читайте також: 

• Розсекречені документи з архіву СБУ: Тарас Шевченко у Вашингтоні
• Уроки історії. Київ 105 років тому при Директорії: мобілізація, диво-зброя Антанти й пошук зрадників
• Розсекречені архіви радянських спецслужб: невідомі памфлети Івана Багряного
• Розсекречені архіви радянських спецслужб: Осип Тюшка. 40 років поряд зі Степаном Бандерою
•  Розсекречені архіви радянських спецслужб: Василь Вишиваний. Військовий діяч, політик, дипломат і… розвідник
• Розсекречені архіви радянських спецслужб: Хто Ви, мсьє Борщ(ш)ак? На вістрі радянської спецпропаганди у Франції
•  Розсекречені архіви радянських спецслужб: Полювання на «Ворона»
• Розсекречені архіви про Винниченка. Спецоперація КДБ навколо «Заповіту борцям за визволення»