Запорожці – воїни, але ким вони ставали, коли замінювали шаблю на воза з товаром і рахівницю?

Версия для печати

 У жовтні запорозькі козаки зазвичай осідали на хуторах – зимівниках. Чим вони там займались? Яке мали господарство – велике, мале? Куди продавалися коні, вівці, мед, тютюн, зерно тощо?

Про цю маловідому, але надзвичайно цікаву сторінку української історії розповідає "Укрінформ".

Останні роки Нової Січі: життя попри все

Остання доба існування Запорозької Січі – 60-70-ті роки ХVІІІ ст. – позначилась не стільки успішними переможними битвами, якими славилося козацтво, стільки розквітом торговельно-політичних відносин. Попри Батурин, поразку під Полтавою, страшні криваві чвари і шалений тиск Петербурга – Нова Січ не тільки існувала, але й примудрялася непогано жити.

Наче міфічний Фенікс, вона демонструвала непереможну вітальність, здатність відроджуватися. Запорожці, фактично позбавлені можливості вільно воювати, взялися заповзято ґаздувати. Вони спромоглись отримати від російського царату низку важливих пільг та привілеїв торговельного та митного характеру, які ревно оберігали, і які дозволяли їм успішно торгувати. Щоправда, до певного часу.

Читайте також: Історія української Курщини – від заселення українцями до зросійщення

Що таке козацькі зимівники?

Перші зимівники з’явилися в першій половині XVI століття на території Запоріжжя, Причорномор’я та Дону як тимчасові зимові помешкання для козаків та їхньої худоби. З часом, особливо в останній період існування Нової Січі, вони перетворилися на постійні поселення – хутори з розвиненим сільським господарством, де козаки вели осілий спосіб життя. Це були своєрідні фермерські господарства. Наприклад, лише в Самарській паланці значилося 725 зимівників, в яких жили 1326 козаків.

Сергій Васильківський, «Козацький двір», 1850. Фото wikipedia 

Зимівники не були схожі на поміщицькі маєтки. У них мешкали лише господар і наймити. Вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, городину, кавуни, дині. Мали гарні великі сади, пасіки, плантації тютюну. Тримали коней та худобу, яку збували на ярмарках Правобережної і Лівобережної України, відправляли на Московщину і в Крим. Коней навіть продавали в Західну Європу. Запорізькі коні у ХVІІІ ст. постачалися до прусської кавалерії.

Читайте також: Від дружинників Київської Русі до козаків до кіборгів

Зимівник кошового отамана

Зимівники старшини були величезними. Вони складалися з сотень гектарів родючої землі та чималого господарства. Уявіть лишень: у 1775 році кошовий отаман Петро Калнишевський продав у Крим 14 тисяч овець, одержавши за них 28 тисяч карбованців. У 1769 р. збув двом орловським купцям 250 коней. Купці сплатили йому половину суми, а решту – на виплат протягом року. Кінь тоді коштував у середньому 15 карбованців, тож ця оборудка принесла Калнишевському 3750 карбованців. Коні із заводів кошового отамана славилися своєю породою. Відомим запорозьким кіннозаводчиком був останній генеральний писар Січі Іван Глоба.

Зимівники старшини давали по 3000-5000 пудів зерна. Багаті зимівничани постачали продовольство російському війську під час війни з Туреччиною. В 1773 році в діючу російську армію із зимівників запорожців надходило вино, сало та інша провізія.  

Зимівники простих козаків

Не тільки козацька старшина торгувала кіньми та худобою, але й пересічні козаки. Так, козак Минського куреня Іван Череп, розповідаючи на допиті 4 вересня 1769 р. свою біографію, повідомляв, що він «…в Малороссию собственные свои лошади и рогатый скот гонял продавать до города Прилуки». Череп був вихідцем із Лівобережжя, з Прилуцького полку.

Після приходу на Січ наймитував у різних козаків. Але спромігся стати самостійним господарем. Худобу і коней продавав разом із товаришем, іншим козаком – Філоном Седенком. А козак Каніловського куреня Самійло Ніс скаржився в Кіш на мешканця фортеці Єлисавети (нині Кропивницький), москаля Володимирова, що той не сплатив йому гроші за куплені в червні 1758 р. вівці на суму 115 карбованців.

Читайте також: Винищення української мови: 100 чорних дат і один вражаюче цинічний документ

Сергій Васильківський, «Млини», 1917. Фото wikipedia 

У козака Корсунського куреня Грицька Кривого в його зимівнику понад Інгулом було «…родючого дерева: яблунь п’ятдесят чотири, груш сто сорок, кислиць великих сто сімдесят одна, а всього 365». Фрукти сушили, виготовляли пастилу, продавали. В зимівнику полковника Гараджі, в Барвінковій Стінці (центр Барвінківської паланки; нині Барвінкове), було в 1775 році: пасіка із 133 «колодок», три пуди меду й патоки, а також 500 папуш тютюну. І так – у багатьох козаків.

Крим: торгівля попри війну

Із Січі у Крим йшов переважно хліб. Хоч активно торгували й іншим: маслом, пшоном, олією, медом, тютюном тощо. У 1775 р. запорозькі козаки Василь Романовський і Никифір Синенко продали в Криму 5 возів масла, за яке вторгували непогані гроші. В 1756 році перекопський торговець Магмет закупив у козака Шкуринського куреня Іллі Чорного «…тютюну в борг за ціну чотириста сорок рублів…».

Сергій Васильківський, «Чумацький шлях» (Ромоданівський). Фото wikipedia

Іноді царський уряд забороняв вивозити в Крим продовольство й інші товари з України та Запорожжя. Але торгівля між Січчю та Кримом була надзвичайно міцна. Вона тривала навіть і під час російсько-турецької війни 1768-1774 років. Тоді Кіш видав спеціальні ордери з метою налагодження відносин з ордами, які відпали від Кримського ханства.

Правитель Єдисанської (Очаківської) орди у 1770 році писав до Коша листа, в якому просив «виявити дружбу» і направити купців із провізією, в першу чергу з хлібом, в якому ногайці мали велику потребу. Прикметно, що Катерина ІІ, після того, як Єдисанська орда визнала протекторат Російської імперії у тому ж таки 1770 році, згодом ліквідувала її. Так само, як і запорожців.

Читайте також: Про досвід перебування українського козацтва під протекторатом Кримського ханства

Про споконвічну слабкість українців до грошей

Цікавий і вельми промовистий сюжет: у січні 1775 року перекладач при Микитинському перевозі (стратегічна переправа через Дніпро поблизу сучасного Нікополя) Федір Семенов доповідав Київській губернській канцелярії, що через масовий падіж худоби в Криму, треба думати, «в будущее лето татары будут приезжать сюда и всякой скот будут покупать не иного… только для плода». Семенов застерігав, що «…по лакомству же запорожскому на деньги мало что оставят у себе скота, отчего может у нас в скоте дороговизну и недовольствие сделать».

Микола Самокиш, «Запорожці обідають» («Запорожці біля корчми»), 1917. Фото wikipedia

Західний напрямок, або торгівля з Польщею

З початку 70-х років XVIII ст. значно пожвавилась і торгівля Запорожжя з Польщею. І це, знову ж таки, починає дратувати росіян. В урядових колах виникає підозра: чи не перевозять запорожці до Польщі товари, які вони одержують без мита з Росії. Особливий указ сенату 1760 р. застерігав, що товари, що йдуть через Запорожжя лише транзитом, підлягають сплаті митом. З Польщі на Запорожжя ввозилася переважно горілка, що було заборонено указом 1762 г. І ця заборона дуже боляче вдарила по інтересах Запорожжя.

Попри те, що торгівля Запорожжя з Польщею починає наштовхуватися на все більші перешкоди, саме в ці роки торговельні зв’язки з Польщею починають зростати й міцніти. Одним із головних центрів торгівлі українців з поляками була Умань. У місті мешкали євреї, греки, турки, вірмени. Переважна більшість із них була купцями. У 1762 р. граф Потоцький написав листа кошовому отаману, в якому запрошував запорожців на уманський ярмарок: «…прошу вас, ясновельможний пане, щоб ви цілому Кошу оголосили, щоб кіньми, худобою, салом, хутром та іншими товарами, вирушали за вашими паспортами в Умань на ярмарки».

Кошовий дякував за запрошення і запорожці були звичними відвідувачами уманських ярмарків. Вероніка Кребс, дочка трагічно загиблого «губернатора» Умані Младоновича, згадувала запорожців, які приїздили до Умані на ярмарок: «вони привозили безліч возів із величезною різною рибою…, із сіллю, визигою та риб’ячим жиром. Продаючи товар, вони довго веселилися в Умані».

Читайте також: Чобіт загарбника не може бути мірилом української історії . Чому імперська легенда про заселення Харківщини – фальсифікація

Хто такий Майорка Майоркович

Під час Коліївщини Умань зазнала найжорстокішого розгрому. Але минає небагато часу, і життя робить свою справу. По дорогах, за перших ознак заспокоєння, потяглися торгові обози заповзятливих єврейських купців, що прямували до нового багатого й привабливого ринку, який був для них протягом десятиліть закритим: єврейські купці з польської України вперше проникають на Січ.

Ісидор Кауфман, «Навчання комерції». Фото wikipedia 

Майорка Майоркович – перший єврейський купець на Січі, представник Уманської торгової компанії, або Уманського кагалу. Він був одним із ініціаторів написання кошовому отаману Петру Калнишевському листа, в якому уманські євреї пропонували налагодити торгівлю з Січчю.

Пропозиція виявилася слушною, адже козацька старшина шукала нових торгових зв’язків і нових ринків збуту. 12 березня 1772 р. Петро Калнишевський відправляє ордер начальнику Бугогардового поста-переправи (через цю переправу йшла вся торгівля з Польщею), в якому сповіщає, що уманських євреїв «…через річку Буг, …переправляти з усякою швидкістю і безпекою… і на вимогу їхню давати їм з ваших козаків для переведення в дорогу людей гідних і вірних…»

Тож він надав єврейським купцям охорону, а ще запропонував не обмежуватися імпортними операціями: «тут же ви можете діставати коней, рогату худобу, рибу та інше». Калнишевський також зазначив, що Січ стає відкритою для єврейських купців. Він просить їх оголосити, що «…з інших місць ваші брати можуть сюди приїжджати з товарами…» Євреї, на знак вдячності, послали подарунок кошовому отаману: «штуку швабського сукна та цукру дві голови».

У торгівлі із Січчю, до якої втягується єврейське купецтво прикордонної Брацлавщини (переважно Умані та Уманського повіту), головне місце займало ввезення горілки. Горілка ввозилась як для оптового продажу, так і для продажу в шинках, що орендувались євреями. Крім горілки, євреї ввозили і так званий «крамничний товар» (мануфактуру та галантерею); а також і предмети розкоші. З Січі ж вивозили основні предмети запорозького експорту: тютюн, вовну тощо.

Сергій Васильківський, «Козак в степу. Тривожні знаки»,1917. Фото wikipedia

Нюанси торгівлі на Січі

Крамарі й шинкарі мали на Січі чималий прибуток, але були нюанси. З торговців, особливо тих, хто торгував вином і горілкою, брали великі побори. Якщо якийсь купець привозив до Січі вино чи горілку, то повинен був давати з кожної десятої бочки кошовому та старшинам по відру. Ще відро – на церкву, а також по пів відра іншим поважним козакам.

З інших товарів, що складалися з харчу або належали до одягу та інших потреб, «повинна будь-яка купецька ватага від кожного товару принести кілька подарунків кошовому і старшинам…» Таким чином, подарунки, які робили єврейські купці Калнишевському, не були знаком їхньої якоїсь особливої ​​«прихильності» – це була абсолютно обов’язкова торгова витрата. Але, очевидно, обдаровувати доводилося не лише вищу старшину, треба було підтримувати «добрі стосунки» ще з великою кількістю людей.

Торговельний побут Запорожжя знав ще один звичай. Якщо шинкарі, крамарі чи м’ясники продавали свої товари надто дорого, то від військової старшини давався негласний дозвіл цих торговців грабувати. Тож торгівля на Січі вимагала великої спритності та неабиякого дипломатичного хисту.

Читайте також: Як тоталітарна Росія русифікувала схід України і як намагається робити це зараз

Кінець торгівлі та Січі

Отже, можна сказати, що Січ з її активною та успішною торгівлею, налагодженими зв’язками, заважала російському купецтву, яке настирливо наступало на українські ринки, прориваючись далі на південь, до зручних портів Чорного моря. Російський уряд, який почувався вже досить упевнено на цих територіях, чекав лише слушної політичної ситуації для остаточної фактичної інкорпорації Запорожжя та його ліквідації.

Після знищення Січі в серпні 1775 р. козацьку старшину було заслано в Сибір, а все майно, всі величезні статки – відібрано і перерозподілено між «своїми». Прості козаки теж мусили залишати власні господарства. Ніхто й ніколи не підіймав питання про відшкодування Росією втраченого  майна. Все кануло в Лету. А російський чобіт знову топчеться на історичних землях Січі…

Стосовно Майорки Майорковича, то і по сьогодні існує село Майорка на Дніпропетровщині, неподалік Волоського. Донедавна була ще й відома етносадиба «Майорова хата», але, на жаль, її не вберегли.

 —

Світлана Шевцова, Київ; опубліковано у виданні УКРІНФОРМ

Перше фото – Юзеф Брандт, «Запорожці». Фото wikipedia

Читайте також: 

• Лонгин Цегельський: Від леґенд до правди
•  Іван Сірко — викладач Сорбонни. 13 міфів про українське минуле, поширених у суспільстві
• Чому московити вирішили спалити український Батурин - гетьманську столицю
• Нація народжена війною
•  Про легендарного козацького кошового отамана й гетьмана Івана Підкову. Ім’я, прикрите металевою підковою
• Сенсаційні щоденники Якова Новицького: новий погляд на історію Запорізької Січі
• Батьку-організатору українських “Січей” Кирилу Трильовському 160 років