Знову про зброю масового знищення. Чи будуть слабкі терпіти те, що мусять?

Версия для печати

Однією з можливих реакцій щодо слабших країн на ймовірний кінець післявоєнного порядку може бути озброєння зброєю масового знищення з метою стримування, гарантування безпеки й оборони. 

Заснована 1945 року міжнародна система розпадається. Попередній «ліберальний» або «заснований на принципах» порядок виник разом зі створенням Організації Об'єднаних Націй (ООН) після Другої світової війни. Він розвивався, зокрема, завдяки створенню кількох підорганізацій ООН та пов'язаних з ними інституцій, а також завдяки створенню регіональних систем колективної безпеки, таких як Конференція (пізніше – Організація) з безпеки та співробітництва в Європі.

Основою міжнародних відносин останніми десятиліттями стали, серед іншого, Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) 1968 року, Конвенція про біологічну зброю 1972 року та Конвенція про хімічну зброю 1993 року.

Поява і занепад системи

Усупереч таким штампам, як «ліберальний» і «заснований на принципах», світовий порядок після 1945 року не був ані особливо впорядкованим, ані повністю ліберальним, ані добре регульованим. За межами Європи відбувалися численні збройні конфлікти і шантаж, геноцид, а також громадянські війни – іноді з глобальними наслідками.

Після Другої світової війни деякі регіони світу залишалися більшою чи меншою мірою під владою гегемоністських держав. Наприклад, до 1989 року Центрально-Східна Європа страждала під владою відомої ялтинської системи, тобто політичної, економічної та військової домінації Москви.

Проте міжнародна система, що виникла після 1945 року, відрізнялася від попередньої. Остання характеризувалася явною імперіалістичною домінацією, безжальною колоніальною експлуатацією, світовими й регіональними війнами, фашистськими і парафашистськими режимами, концентраційними і винищувальними таборами, а також частими територіальними експансіями держав зі застосуванням сили.

Хоча створений після 1945 року порядок був недосконалим і лише частково ґрунтувався на принципах, він все-таки був досягненням, як порівняти з його безпосереднім попередником, зрештою, і в контексті світової історії. Після 1945 року війни тривали. Однак територіальна експансія держави шляхом вторгнення в сусідню визнану державу та міждержавний геноцид, що були поширені до кінця Другої світової війни, стали рідкістю.

Сьогодні цей порядок може добігати кінця. Його заступає система, яка відкрито позиціонує себе як неліберальна і навіть антиліберальна. Якщо новий світовий порядок залишиться заснованим на принципах, то вони будуть відрізнятися від тих, що були встановлені після 1945 року. Можливо, вони виявляться лише вираженням поточних примх могутніх правителів, а не новим набором стабільних правил поведінки.

Зовнішня та внутрішня політика США і Китаю, а також їхній вплив на сучасні міжнародні відносини зазнають змін. З моменту свого створення Китайська Народна Республіка сигналізувала про свою зацікавленість у Тайвані; Пекін може бути зараз близьким до спроби завоювати острів силою.

У 2025 році новий президент Сполучених Штатів Дональд Трамп оголосив про намір приєднати Канаду і Гренландію. Оскільки обидві ревізіоністські країни є постійними членами Ради Безпеки ООН та офіційними державами, що володіють ядерною зброєю в рамках ДНЯЗ, їхні територіальні претензії підривають моральну, правову і політичну легітимність чинного порядку міжнародних відносин.

Порушення з боку Росії

Найбільш значущою подією, яка призвела до ерозії післявоєнного порядку протягом останніх одинадцяти років, була поведінка Росії на міжнародній арені – також постійного члена Ради Безпеки ООН й офіційної держави, що володіє ядерною зброєю. Москва не тільки продемонструвала свої експансіоністські наміри. Упродовж понад десяти років вона силою захоплює територію України – міжнародно визнаної держави, яка є співзасновницею ООН (як колишня радянська республіка) й офіційно не володіє ядерною зброєю відповідно до ДНЯЗ.

Наприкінці лютого 2014 року Росія розпочала військову операцію проти України, слабо приховуючи окупацію Криму регулярними російськими військами. У березні 2014 року вона офіційно анексувала український півострів на Чорному морі після сфальсифікованого референдуму.

У квітні того ж року вона перенесла війну на материкову частину України, відправивши туди російських партизанів і таємних агентів. У серпні 2014 року вона почала відправляти перші великі контингенти регулярних військ на схід України. У лютому 2022 року таємна військова інтервенція Росії перетворилася на відкриту і повномасштабну інвазію в Україну. У вересні 2022 року Москва анексувала чотири регіони континентальної України і вдруге змінила свою конституцію.

Що довше триває експансіоністська війна Росії та геноцидна «спеціальна операція» в Україні, то більше змінюється структура сучасних міжнародних відносин. Лідери США і Китаю досі лише говорили про територіальну експансію або готувалися до неї: застосовуючи різку риторику, некінетичні дії, гібридні операції та військові погрози.

Росія ж уже понад десять років використовує величезну військову силу для розширення своєї території й контролю над населенням. Москва підриває національний суверенітет і територіальну цілісність – основи післявоєнних міжнародних відносин – і робить це не тільки риторично, як досі Пекін і Вашингтон, а й матеріально, політично і псевдоправово.

Сила знову стає аргументом

Хоча анексія Кувейту Іраком у 1990 році була скасована міжнародною військовою коаліцією рік по тому, щодо територій України, які Росія анексувала у 2014 і 2022 роках, нічого навіть віддалено схожого не розглядалося. Міжнародні санкції, накладені на Росію з 2022 року, номінально є широкими і постійно посилюються.

Однак через численні винятки, помилки і законодавчі прогалини вони мали лише обмежений ефект. Кілька країн, зокрема Китай та Індія, збільшили торгівлю з Росією з моменту ескалації війни Москви проти України у 2022 році. Значна частина іноземного озброєння, яке Україна отримала від Заходу, була і є застарілою. Зброя, часто другої категорії, надходила і досі надходить із затримкою та/або в недостатній кількості.

Ці та інші половинчасті заходи, відсутність дій або співучасть різних держав, а також незначущість міжнародних організацій під час російсько-української війни мають серйозні наслідки. Найважливіший урок, який слід з них винести, – це переконання, що сила знову стає визначальним аргументом. Багато спостерігачів підозрюють, що якщо Росія уникне покарання за нинішню територіальну експансію та масові злочини, у майбутньому вона знову вдаватиметься до спроб завоювання.

Існують також побоювання, що уряди інших ревізіоністських країн, відносно потужних у своїх регіонах, можуть не тільки почати говорити про Тайвань, як це робить китайська влада. Вони також можуть піти за прикладом Владіміра Путіна і відразу вдарити по болючому місцю. Якщо Росія може розширити свою і без того велику територію за рахунок іншої держави-члена ООН, чому інші країни не можуть зробити те саме?

Із 2014 року Росія демонструє, що країна, яка має достатній арсенал зброї масового знищення, може робити все, що заманеться – на відміну від Іраку, який 1990 року анексував Кувейт. В Україні Москва відкрито анексує території, катує військовополонених, викрадає, депортує і русифікує дітей, тероризує цивільне населення, бомбардує житлові будинки, лікарні, церкви, бібліотеки, університети тощо. Ба більше, Кремль побічно погрожує зовнішньому світу ядерною помстою, якщо треті країни втрутяться військовим шляхом на боці України.

Водночас Путін і далі в пошані, він навіть зближується з найвпливовішими главами держав та урядів світу, такими як генеральний секретар Сі, президенти Трамп і Лула та прем'єр-міністр Моді. Експансіоністську війну Росії підтримують не тільки такі бунтівні держави, як Білорусь, Іран і Північна Корея. Агресія Росії була б неможливою без економічної й технічної допомоги Китаю та збільшення імпорту російської сировини Індією.

Це означає, що важлива не тільки сила сильніших. Демонстративне нехтування з боку Путіна міжнародним правом і його відверта жорстокість в Україні не зменшили повагу і підтримку Росії в багатьох країнах, а в деяких навіть збільшили їх. Ці та інші наслідки поведінки Кремля для урядів однодумців у всьому світі очевидні.

Чи будуть слабкі терпіти те, що мусять?

Паралельний вплив російсько-української війни на світову політику привернув не менше уваги. Не тільки політики і стратеги ревізіоністських держав роблять висновки з нападу Росії та реакції інших держав і міжнародних організацій на цей напад. За російсько-українською війною також уважно стежать державні чиновники і радники з питань безпеки й зовнішньої політики в країнах, які є радше потенційними жертвами, ніж винуватцями силових змін кордонів та міждержавних геноцидів.

Ухвалювачі рішень та лідери громадської думки в багатьох країнах світу можуть бути менш зацікавлені наслідками війни для Росії і режиму Путіна. Натомість вони спостерігають за долею України, а також за поведінкою її друзів і ворогів. Політики, бюрократи й експерти з країн, які не планують нападів і геноцидів, а радше бояться їх, отримують той самий меседж, що й їхні колеги з великих держав: сила знову стає аргументом.

Відносно слабші країни з досвіду України роблять висновок, що не можна покладатися на міжнародне право, міжнародні організації та солідарність. Не варто повторювати помилку Києва і довіряти «гарантіям безпеки», «договорам про дружбу», «стратегічним партнерствам» тощо. Такі угоди – як показує недієвість угод України з Росією, Китаєм і США – мають невелике значення, навіть якщо вони були підписані постійними членами Ради Безпеки ООН й офіційними державами, що володіють ядерною зброєю.

Дехто погодився б із Фукідідом, що завжди було і завжди буде так, що «сильні роблять усе, що можуть, а слабкі терплять те, що повинні». Однак у 416 році до н. е. і ще кілька десятків років тому не існувало ядерної, хімічної і біологічної зброї. Протягом більшої частини історії людство знало лише конвенційну війну. Країна-агресор, сильніша за свою жертву, не мусила побоюватися за своє існування, погрожуючи війною, готуючись до неї або розпочинаючи її.

Поява зброї масового знищення у XX столітті змінила цю ситуацію. Це могло призвести до глобальної гонки озброєнь між державами, які купують та/або виробляють зброю масового знищення, що призвело б до її поширення по всій планеті. Цей ризик було обмежено завдяки системі ООН, глобальним конвенціям, які обмежують розповсюдження зброї масового знищення, двостороннім і багатостороннім договорам про роззброєння і допомогу, системам колективної безпеки та іншим механізмам.

Після 1945 року кордони держав змінювалися переважно шляхом міжнародних двосторонніх або багатосторонніх угод, а не внаслідок необґрунтованих, односторонніх і брутальних анексій. Цілеспрямоване масове насильство над цивільним населенням – як-от цілеспрямоване бомбардування російською стороною українських міст і сіл та її продуманий терор проти українського цивільного населення – було винятком.

Як Путін поклав кінець порядку, заснованому на принципах

Міжнародний правовий і політичний порядок, який розвивався з 1945 року, підривається кількома факторами, але передусім жорстокою російською анексією п'яти територій України у 2014 і 2022 роках. Демонстративне захоплення землі Москвою та масовий терор проти цивільного населення в Україні теоретично не мали б відбутися. Росія є постійним членом Ради Безпеки ООН, депозитарієм ДНЯЗ і державою, що володіє ядерною зброєю, а також гарантом недоторканності кордонів і суверенітету України відповідно до Будапештського меморандуму 1994 року.

Водночас Україна – офіційний член ООН з 1945 року (до 1991 року як радянська республіка), охоплена гарантіями безпеки та визнанням її кордонів і суверенітету п'ятьма державами, що володіють ядерною зброєю, які є сторонами Договору про нерозповсюдження ядерної зброї в рамках Будапештської угоди 1994 року, а з 1996 року – держава, що не володіє ядерною зброєю, – не повинна була зазнати територіальних втрат і міждержавного геноциду.

Здається, що внаслідок дій Росії розпадається заснований на принципах порядок, створений, зокрема, для захисту таких держав, як Україна. Інші держави – і великі, і середні – толерують експансіонізм Росії або чинять йому недостатній опір. Деякі країни, незалежно від того, чи надихає їх Москва, чи ні, зараз самі розглядають можливість територіальної експансії та різких змін кордонів. Такі реакції і їхні наслідки явно контрастують з міжнародною реакцією на анексію Кувейту Іраком у 1990 році.

У результаті відносно слабші держави по всьому світу переоцінюватимуть свої національні інтереси, пріоритети і безпеку. Відносно менші держави, очевидно, більше не можуть покладатися на Раду Безпеки ООН, Сполучені Штати та міжнародне право як гарантів своєї територіальної цілісності. Постійне вирішення їхніх безпекових питань за допомогою політичних, дипломатичних або конвенційних військових засобів стає щораз складнішим. Для деяких урядів зброя масового знищення може зараз здаватися привабливою альтернативою для забезпечення й захисту незалежності, території і кордонів своїх держав.

Кому може допомогти зовнішня рівновага?

Традиційною стратегією, яку застосовують відносно слабші держави для зміцнення своєї позиції щодо сильніших, є пошук гарантій безпеки або стратегічних партнерств з великими державами, зокрема з тими, які володіють ядерною зброєю. Однак доля України з 2014 року показує, що шлях до стримування сильнішого, експансіоністського й геноцидного сусіда є тернистим.

Ані гарантії безпеки, надані Україні Росією в Будапештському меморандумі 1994 року, ані стратегічне партнерство США з Україною 2008 року, ані ратифікований Китаєм договір про дружбу з Україною від 2013 року – називаємо лише три з кількох угод, підписаних Києвом, які нібито мали підвищити безпеку – не запобігли зростаючим нещастям, з якими українці стикаються з 2014 року.

Стандартним розв’язком проблеми безпеки менших держав є приєднання до оборонних союзів, найкраще таких, до яких входить бодай одна держава, що володіє ядерною зброєю. Для деяких відносно слабших країн це і надалі буде способом захистити свою територіальну цілісність та цивільне населення в умовах занепаду світового порядку 1945 року. Однак, як відчули на своєму досвіді, зокрема, Тбілісі та Київ, отримання повноправного членства в потужному оборонному союзі не є ні легким, ні безризиковим.

У відповідь на заявки Грузії й України про членство в НАТО у квітні 2008 року альянс повідомив їм, що «вони стануть членами». Однак те, що сталося потім, не було ані вступом до НАТО, ані початком процесу включення до Північноатлантичного Альянсу, тобто впровадженням так званого плану дій щодо членства (MAP). Натомість Росія атакувала Грузію в серпні 2008 року, а Україну – у лютому 2014 року. Єдиною втіхою для цих двох країн може бути той факт, що Молдова – також пострадянська республіка, але, на відміну від них, конституційно нейтральна держава, яка не має амбіцій приєднатися до НАТО – уже понад 30 років залишається розчленованою Росією.

Протилежним прикладом є доля Фінляндії, яка має довгий кордон з Росією: на відміну від Грузії й України, ця країна 2022 року успішно розпочала процес вступу до НАТО і вступила до Альянсу у 2023-му. Незважаючи на довгий спільний кордон та історію з Росією, Фінляндія не зазнала нічого подібного до долі Грузії з 2008 року та України з 2014 року. Однією з причин є те, що Фінляндія, на відміну від Молдови, Грузії й України, не була частиною СРСР і тому сьогодні має інше значення для Москви.

Приклади Фінляндії і Молдови показують, що намір колишньої російської колонії приєднатися до НАТО не є ані достатньою, ані необхідною умовою для російського вторгнення. За незмінних інших обставин колишні радянські республіки – Грузія й Україна, – імовірно, як і Молдова, стали б об’єктом російського експансіонізму навіть без амбіцій приєднання до НАТО.

Вони могли б уникнути втрати територіальної цілісності на користь Росії лише шляхом підпорядкування Кремлю, наприклад, приєднавшись до створених Москвою Євразійського економічного союзу та Організації договору про колективну безпеку. Україна, імовірно, була б змушена підписати договір про союз між Росією та Білоруссю від 1999 року, укладений рівно через вісім років після підписання 8 грудня 1991 року Києвом, Мінськом і Москвою угоди, що проголошувала розпад СРСР.

І досвід України та Грузії щодо НАТО, і реакція Росії на цей факт ілюструють ризики, пов'язані з намаганням приєднатися до потужного оборонного союзу. Такий шлях до забезпечення власних кордонів був варіантом для таких країн, як Фінляндія і Швеція, які раніше встановили відносини з НАТО. Оскільки Фінляндія і Швеція вже були в багатьох аспектах пов'язані з Північноатлантичним Альянсом, вони успішно подали заявки на членство і приєдналися до НАТО відповідно у 2023 і 2024 роках.

Для таких країн, як Грузія й Україна, які мають менш розвинені міжнародні відносини та межують з іредентистською державою, зовнішнє врівноваження є складним завданням. Приєднання до відповідного оборонного союзу може бути непевним і ризикованим кроком. Це особливо стосується країн, які найбільше зацікавлені в потужних союзниках, що мають ядерну зброю, і які найбільше потребують оборонного союзу.

Висновки

Нинішня ерозія світового порядку після 1945 року є глибокою і випливає, серед іншого, з експансіоністських амбіцій деяких з найпотужніших сучасних лідерів. Матеріальні наслідки цього занепаду міжнародного права і міжнародних організацій будуть помітні не тільки в поведінці великих держав. Наслідки цієї трансформації, найімовірніше, також проявляться в результаті змін у сприйнятті національної безпеки середніми й малими державами. Останні наслідки можуть бути для глобальної політичної стабільності настільки ж небезпечними, як і зміни в політиці головних гравців.

Із 2014 року Росія, з точки зору Кремля, лише модифікувала свою традиційну імперську політику. Первісним підходом Москви в радянський і пострадянський період було створення контрольованих Кремлем «республік», таких як НДР, Абхазія чи Південна Осетія, або «народних республік», таких як Польща, Угорщина, «ДНР» чи «ЛНР».

Зараз це було доповнено офіційною анексією територій України. Колишня політична, культурна, економічна та когнітивна війна Росії мала на меті пов'язати українців (та інші народи) з Москвою за допомогою м'якших засобів. У лютому 2014 року цей підхід був розширений завдяки масовому застосуванню жорсткої сили, що через вісім років призвело до початку повномасштабної інвазії й широкомасштабного державного тероризму в Україні.

Сьогоднішнє російське керівництво може розглядати свої дії щодо України з 2014 року як продовження радянської і пострадянської політики у Східній Європі після 1945 року. Можливо, Пекін і Вашингтон також не вважають свою заявлену зацікавленість в анексії сусідніх держав чимось надзвичайним. Однак багато середніх і малих держав можуть відчувати серйозне занепокоєння цими змінами, оскільки бачать себе в ролі України, Тайваню, Канади чи Гренландії. У випадку слабших країн експансіоністські амбіції Росії, Китаю і США, а також безжальні дії Москви щодо України з 2014 року змусять їх змінити свої стратегічні розрахунки щодо безпеки.

Поточні геополітичні потрясіння мають багатосторонній характер і справляють враження майже скоординованих дій Москви, Пекіна і Вашингтона. Вони реалізуються паралельно трьома найпотужнішими країнами світу – постійними членами Ради Безпеки ООН й офіційними ядерними державами в рамках договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Накопичення цих факторів зменшує довіру і до майбутніх дій стосовно сильніших держав у зовнішній політиці, і до подальшого значення міжнародного права й міжнародних організацій у сфері захисту слабших країн від захоплення земель і геноциду з боку більших гравців.

Сьогоднішня трансформація світового порядку з погляду Пекіна, Вашингтона і Москви може здаватися безпроблемною, однак вона, ймовірно, викличе занепокоєння серед країн, що не мають ядерної зброї і слабо вкорінені в міжнародних структурах. Менші країни, які мають потенційно експансіоністських сусідів і діють поза межами НАТО або інших відповідних оборонних альянсів, тепер мають переглянути свої стратегії безпеки й оборони.

Китайські, американські і російські державні, урядові та військові лідери можуть звернути увагу на ці реакції третіх країн на їхні експансіоністські амбіції або проігнорувати їх; вони можуть відкинути їх або сприйняти серйозно. І доки вони не протидіють збуренням, викликаним їхніми заявами і діями, рано чи пізно варто очікувати реакції з боку менших держав.

Однією з можливих реакцій щодо слабших країн на ймовірний кінець післявоєнного порядку може бути озброєння зброєю масового знищення з метою стримування, гарантування безпеки й оборони. Такі рішення можуть викликати подібні дії їхніх сусідів, які не довіряють суто оборонним мотивам появи зброї масового знищення за їхніми кордонами. Це, своєю чергою, може викликати регіональну гонку озброєнь і лавиноподібне поширення зброї масового знищення. А наплив вибухових речовин, радіоактивних матеріалів, смертоносної хімічної й біологічної зброї до арсеналів багатьох держав збільшує ймовірність того, що ця зброя також потрапить до рук недержавних суб’єктів.

Серйозність такої загрози для майбутньої міжнародної безпеки не повинна призводити до її недооцінки як малоймовірного апокаліптичного сценарію. Експансіонізм Росії з 2014 року і нещодавнє загострення риторики зовнішньої політики Китаю і Сполучених Штатів є поворотним моментом у глобальній політиці. Спостерігачам з країн, які володіють зброєю масового знищення та/або є повноправними членами альянсів, що володіють такою зброєю, це може здатися прикрим, але другорядним явищем.

Однак для держав, які не мають ні того, ні іншого, експансія Росії й геноцид на території України – держави, яка не є членом НАТО і не має ядерної зброї, а також амбівалентна реакція інших держав на цю ескалацію не можуть бути просто проігноровані.

Зміни у глобальних питаннях безпеки, спричинені безкомпромісним захопленням земель та винищувальною війною, яку веде Росія останніми роками, породжують екзистенційні питання для менших держав. Цей ефект посилюється з кожним днем війни і різко зросте, якщо Росія досягне військової перемоги або зможе нав'язати Україні несправедливий Siegfrieden (переможний мир).

Політичні, інтелектуальні й урядові еліти відносно слабших країн, що межують зі сильнішими державами з реваншистськими нахилами, можуть задуматися про можливість виробництва та/або придбання зброї масового знищення. У новому світі, що формується сьогодні, де сильні знову роблять, що хочуть, не всі менші держави будуть готові погодитися терпіти те, що їм доводиться терпіти.

—

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Andreas Umland / Czy mniejsze mocarstwa zdobędą broń masowego rażenia?

Опубліковано у виданні ZAXID.NET

Читайте також: 

• Як Україна передала Росії стратегічні бомбардувальники, які зараз знищують ракетами українські міста?
• Хто зрадив Україну під час підписання "Будапештського меморандуму"?
• Як Україна добровільно озброїла Росію, а сама роззброїлась
• Ми востаннє звертаємося до Будапештського меморандуму - промова Президента України у Мюнхені
• 25 років Будапештському меморандуму: що насправді обіцяли Україні
• Як Захід та Україна повелися на фальшиве російське миролюбство
•  Декілька слів про Будапештський меморандум - нам є до чого апелювати
• Ще раз про Будапештський меморандум: настав час повернути Україні зброю
• Знайшлись списки серійних номерів ракет які Україна передала РФ, тепер ці номери знаходять на уламках після обстрілів
• Чому та хто змусив Україну роззброїти свою армію?