Росія як фабрика фашизму: зло не зникло, а набуло форми путінізму

Версия для печати

 Минулого вікенду, 9 листопада, світ відзначав Міжнародний день проти фашизму, расизму та антисемітизму. Для українців цей день набув особливого значення: у XXI столітті зло, яке здавалося назавжди переможеним, знову піднімає голову – цього разу з Росії, яка розпочала неспровоковану війну проти України.

Але чи можна вважати нинішню РФ прикладом нового, «переосмисленого» фашизму?  НА це питання намагались знайти відповідь у виданні  ZAXID.net

Випереджаючи репліки, що «фашизм – це щось інше», зауважу: так, термін «фашизм» народився в Італії часів Муссоліні, але давно вийшов за рамки підручників. Сьогодні ним називають не стільки форму правління, скільки особливий стан суспільства – суміш страху, поклоніння вождю і віри у «велику місію».

Класичний фашизм тримався на культі лідера, придушенні інакомислення, войовничому націоналізмі і тотальному контролі над свідомістю. Усе підпорядковувалося державі, а держава – одній людині.

Сьогодні, коли ми стикаємося з режимом, який не просто править, а формує ідею «своїх» і «чужих», підносить військову силу до релігійного культу, знищує політичну конкуренцію і перетворює культуру й медіа на інструменти мобілізації, – ми маємо справу не зі звичайним авторитаризмом, а з феноменом, який дослідники називають «широким фашизмом».

Фашизм часів Путіна не вимагає чорних сорочок і свастики: його суть – у системі мислення, де страх, культ вождя і міф про національну місію стають основою влади. Саме в цьому контексті путінський режим є прикладом «модифікованого» фашизму.

Після вторгнення Росії в Україну американський філософ Джейсон Стенлі у статті для видання The Kyiv Independent писав: «Фашизм виникає як насильницький політичний рух, що мобілізує суспільство проти ліберальної демократії через міфи про колишню військову велич і обіцянку помсти за національні приниження». Цей опис напрочуд точно збігається з ідеологічним каркасом путінської Росії.

Читайте також: Рашизм – ракова пухлина для людства. Палата число «Z»

Центральна ідея – відродження «великої держави», яку нібито принизив Захід, і відновлення історичної справедливості. Культ перемоги, паради, символіка «русского мира», риторика «вставання з колін» – усе це працює як міфологічна машина, покликана виправдати насильство в ім'я «відродження».

Виникає запитання: відродження з якою метою? Практика чітко показала, що Путіну фактично байдуже, як живуть росіяни. Однак його зачіпає, що очолювана ним країна стала слабо конкурентною в плані розвитку технологій і зовсім неконкурентоспроможною у плані рівня життя.

Судячи з усього, у голові колишнього співробітника політичної «охранки» – КДБ (ФСБ) –запалилася нав'язлива ідея компенсувати це відставання культом «особливості» Росії і «єдності народу». За допомогою грубої фізичної сили (озброєні силовики проти беззбройних громадян) і накачаної грошима машини пропаганди країна була перетворена – за мовчазної, до речі, згоди Заходу – на обложену фортецю, де влада спирається вже не стільки на соціальний договір, скільки на мобілізацію навколо страху й національної переваги.

Звісно, не особисто Путін усе це «винайшов». Російська політична культура століттями формувалася в умовах імперського централізму. Радянське минуле додало звички до тотального контролю й ідеї «держави як найвищої форми справедливості».

Читайте також: Як саме і чому фашизм став головною ідеологію в Росії

Імперія вчила вірити у «велику місію Росії» і виправдовувати насильство заради порядку. Радянська система довела до досконалості культ держави і звичку до підпорядкування. Покоління виросли в переконанні, що влада – священна, а суспільство існує для служіння їй. Сьогодні цей код лише адаптований до нових медіа і технологій: ритуали залишилися ті самі, тільки гасла змінилися.

До цього додалися поразки 1990-х – економічні, військові, моральні. Вони породили почуття приниження і жагу реваншу. Ця суміш образ і ностальгії, судячи з багатьох заяв Путіна, стала живильним середовищем для ідеології «великого повернення».

Чи то через обмеженість розуму, чи то через виховання (пітерські підворіття, школа КДБ), але чомусь Путін вирішив, що найлегше це здійснити – знову перетворити Росію на «велику державу» – через фашизацію країни. Усі класичні ознаки фашизму у створеному ним «мордорі» не просто наявні – вони закріплені на рівні системи. Особистість самого Путіна зведена до рангу сакральної фігури: портрети, передачі, міфологія «рятівника» і «батька нації». Опозиція – знищена або вигнана. Незалежна преса – закрита. Судова система – інструмент залякування. Силові структури – як банди найманців.

Офіційною ідеологією стала національна зверхність. Після анексії Криму 2014 року влада фактично на рівні законів закріпила наратив «захисту росіян за кордоном», що прямо повторює логіку старих фашистських режимів – «ми рятуємо своїх від чужих».

Війна в Україні подається як священна місія, а мілітаризація суспільства – як природний стан. Армія, спецслужби, «герої СВО» – нові кумири, що символізують «чистоту» і «силу» нації.

Паралельно відбувається системний контроль над інформацією. Цензура, блокування сайтів, кримінальні справи за «фейки», знищення незалежних НКО – усе це створило нову медіа-реальність. Експерти відзначають, що теми пропаганди в РФ охоплюють все – від теорій змови до боротьби з «фашизмом», створюючи ефект замкнутої інформаційної системи. Російські «ЗМІ» (без лапок не можна) не просто інформують – вони формують реальність, де будь-яке інакомислення сприймається як загроза.

Читайте також:  Путінізм розвинувся в фашизм

Риторику «боротьби з фашизмом» навчилися використовувати дзеркально: режим називає фашизмом усіх своїх супротивників – Україну, Європу, власних опозиціонерів – і тим самим маскує власну природу. Кремль з маніакальною ретельністю просуває наратив: «Росія не фашистська, вона бореться з фашизмом Заходу». Але логіка «ми – жертви, вони – вороги» – типова фашистська формула, яка виправдовує внутрішні репресії і зовнішню агресію.

Звичайно, фашизм у путінській Росії спирається не тільки на ідеологію, а й на соціальне підґрунтя. Економічна стагнація, нерівність, масова бідність, залежність регіонів від центру створюють базу для популізму і запиту на «сильну руку».

Держава експлуатує страх, підміняючи розв’язання реальних проблем «зовнішніми загрозами» і мобілізацією. Що гірша економічна ситуація, то голосніше звучать гасла про «велике призначення» і «єдність народу». І то простіше вербувати збіднілих провінціалів для участі в «м'ясних» штурмах.

Економічна вразливість більшості населення робить страх політичним ресурсом. Що бідніші громадяни, то легше їх переконати, що ворогом є не корупція і свавілля, а «зовнішні сили» і «п'ята колона». Фактично путіністи створили нову «валюту» – валюту фашизму: невпевненість людей у своєму майбутньому.

Ця система закріплюється через постійну психологічну мобілізацію. Свята, паради, «уроки патріотизму», шкільні спецпрограми, у яких війна і держава – головні герої, створюють емоційну залежність громадянина від влади.

Як зазначав ще філософ Умберто Еко, одна з ознак «вічного фашизму» – це культ традиції і страх перед змінами. У російській реальності цей страх став політичним ресурсом: будь-які реформи або критика подаються як «загроза традиційним цінностям».

Читайте також: Історичні паралелі. "Клятва вірних послідовників" фашистів

І «загрозою» режим став вважати все – від лайків під постами до чистих білих аркушів паперу, якщо хтось тримає їх, як під час одиночного пікету. Затримати можуть навіть за колір одягу, який збігається з кольорами українського прапора – дикість XXI століття.

Патологічна пристрасть до насильства, хтивий садизм, варварська жорстокість навіть щодо жінок і дівчат, якщо ті намагаються висловити незгоду з беззаконням з боку влади, – ось що таке путінський режим.

До цього додається системна ксенофобія. Державні медіа демонізують українців, західні країни, мігрантів, меншини. Путінський «мордор» культивує образ вічної боротьби проти зовнішніх і внутрішніх ворогів, представляючи лояльність як виживання, а незгоду – як зраду. Ця риторика цементує суспільство страхом і ненавистю, замінюючи громадянську єдність емоційною мобілізацією проти «чужих».

Путін і невелика купка його спільників, монополізувавши владу і створивши безпрецедентний апарат насильства, будують не стільки державу, скільки міфологію: націю-жертву, яку повинен врятувати сильний лідер. Страх, гордість і приниження тут сплетені в ідеологічну систему, що прагне перетворити якомога більше громадян на учасників постійного «походу» проти уявних ворогів.

Одним із важливих складників ідеологічного фундаменту режиму є православ'я. Воно в сьогоднішній Росії вже не має нічого спільного з релігією як такою, а перетворене на інструмент політичної консолідації. РПЦ – це фактично відділ Кремля і за сумісництвом відділ ФСБ.

Телебачення, «суверенний» інтернет (багато міжнародних соцмереж і месенджерів у РФ заблоковані), політизовані школи, загнані у вузькі рамки культурні установи, церква як «відділ Кремля» – усе це працює синхронно, створюючи паралельну дійсність, де істина визначається лояльністю до режиму.

У цій «реальності» все – як у відомому романі Джорджа Орвелла «1984»: війну наказують вважати «визволенням», репресії – «захистом від екстремізму», цензуру – «інформаційною безпекою».

Читайте також: Чорна діра майбутнього путінської Росії

Тому не варто дивуватися, що на міжнародній арені ідеологія «великої місії» слугує виправданням кривавої агресії. Росія втручається в сусідні країни, прикриваючись риторикою «захисту росіян». Ідея історичної справедливості перетворена на інструмент зовнішньої експансії. Усередині країни ці дії подаються як «відповідь на загрозу Заходу», а будь-яка критика – як пособництво ворогу. Так фашистська логіка самозахисту стає виправданням війни.

Безумовно, для досягнення своїх неправедних цілей режим використовує і нові технології. «Фабрики тролів», кібератаки, алгоритми соціальних мереж створюють ілюзію одностайності.

Сучасний російський фашизм у широкому сенсі – це не просто політичний режим, а соціально-психологічна конструкція. Вона об'єднує історичну пам'ять, радянську дисципліну, націоналістичну ідеологію і цифровий контроль.

На відміну від класичного фашизму XX століття, тут немає відкритого насильства проти мільйонів громадян – його замінили точковими ударами по тисячах «незгодних», насадженням страху, аналогом «геббельсівської» пропаганди й економічною залежністю. Але результат той самий: суспільство, позбавлене свободи і самосвідомості.

Фактично в Росії виник і зміцнюється фашистський монстр нового типу, який становить загрозу всьому цивілізованому світу, а не тільки її сусідам. Він через медіа і дезінформацію сприяє посиленню праворадикальних настроїв і розпалюванню соціальної нестабільності у Франції, Німеччині, Італії, Австрії, Чехії, Угорщині... Відомі його деструктивні дії в Африці, постачання зброї авторитарним режимам, провокації в повітряному просторі країн НАТО.

І далі, якщо цей новий фашизм не зупинити, усе може йти тільки до погіршення. Тому що в історії ще не було жодного прикладу, щоб фашистський або близький до фашистського режим самостійно, з доброї волі, перестав нагнітати градус ворожості й агресії – і перетворювався на голуба миру та злагоди. Такі режими розуміють тільки силу і твердість з боку світової спільноти.

У цьому плані абсолютно очевидна відповідь на запитання, яке все рідше, але іноді ще звучить у західних країнах: чому світ повинен допомагати Україні? Аргументи відомі й раціональні. По-перше, Україна захищає принципи міжнародного права – кордони, суверенітет, право народів на самовизначення. По-друге, її опір стримує експансію авторитаризму, який в іншому випадку не зупиниться на одній державі. По-третє, підтримка України зміцнює саму демократичну систему: якщо агресія залишиться безкарною, віра в міжнародні норми впаде.

Читайте також: Енн Епплбаум: Війна не закінчиться, поки Путін не програє

Але є ще один, глибший аргумент, що виходить за межі політики й географії. Україна сьогодні бореться не просто за територію – вона протистоїть фашизму XXI століття, тим самим протистоїть «коричневій чумі», яка колись зруйнувала Європу і тепер знову намагається відродитися.

Російський «широкий фашизм», описаний вище, – це не внутрішня справа однієї країни, а глобальна загроза, здатна заразити й інші суспільства апатією, цинізмом і культом сили.

Україна стоїть на лінії фронту не тільки між державами, а між епохами – між свободою і поверненням у темряву повзучого фашизму.

Читайте також: Самообман Заходу відносно путінської Росії через брак спеціальних знань про цю країну

—

Олександр Косвінцев, опубліковано у виданні ZAXID.net

Читайте також: 

• Шизофашизм путінської Росії
• Терор російської армії як доктрина 
• Путінська агресія: від пропаганди до воєнної сили
• Фашист генерал Гундяєв проти народу України
•  Идеология путинской России - шизофашизм. Мир должен признать это
• Путін просто психопат і садист чи щось гірше і страшніше?
• Як саме і чому фашизм став головною ідеологію в Росії: історія та паралелі
• Чому російський фюрер марить Україною
• По стопам Гитлера: Почему Россия фашистское государство (документ) 
• Історія "російського фашизму" від теорій Дугіна до ідеології "Брата-2"
• Рашизм – ракова пухлина для людства. Палата число «Z»
• Як Путін краде промови в нацистських військових злочинців